Читать онлайн книгу "Кинджал проти шаблі"

Кинджал проти шаблi
Олена Литовченко

Тимур Литовченко


Історiя Украiни в романах
…Коли князь Іван Вишневецький та його молода дружина Олександра радiли народженню свого первiстка Дмитра, людська заздрiсть единим ударом розбила iхне щастя. Полонена i продана в рабство Олександра була змушена боротися за виживання, доки не зiйшла на один з найвищих щаблiв влади в Османськiй iмперii. Княжич Дмитро Вишневецький вирiс хоробрим вояком, справжнiм оборонцем украiнських земель вiд турецьких набiгiв i дiстав прiзвисько Байди. Саме тодi невблаганна доля зiткнула матiр i сина, якi не пiдозрювали про кревний зв’язок мiж ними!





Тимур i Олена Литовченки

Кинджал проти шаблi





Пролог


Невеличка фортеця мiж Стамбулом i Галатою, Османська iмперiя, 26 жовтня 1563 року.



Позадкувавши вiд несподiванки, султанша, однак, не зводила очей iз мертвого тiла, простромленого дюжиною стрiл зi спецiальними срiбними наконечниками.

Точнiше, вона розглядала не просто вбитого, а чудернацьку витягнуту родимку, що зачаiлася на плечi й досi була незмiнно схована сорочкою.

О Великий Аллах, невже це вiн?!

Вiн – той самий, якого вона все життя безуспiшно шукала?!

О Великий Аллах, але що ж тодi вона накоiла!!!

За що iй така пекельна мука, за що?..

Як завжди у хвилини бурхливого хвилювання, бiля самоi основи черепа спалахнув i почав стрiмко розростатися нестерпний бiль, заповнюючи всю ii сутнiсть без залишку.

Схопившись обома руками за потилицю й жахливо зойкнувши, султанша впала непритомною до нiг мертвого козацького ватажка, якого тiльки нещодавно люто ненавидiла…

…i тому зробила все можливе для його загибелi!..




Частина І

Попiвна з Рогатина





Глава 1

Важкi пологи


Рогатин, 14 жовтня 1503 року.



Пологи тривали ще з ночi – ось уже понад дванадцять годин. Лазню топили по-бiлому третiй раз поспiль. Води у Настусi давно вiдiйшли, через втрату кровi породiлля раз у раз упадала в безпам’ять. Зграйка переляканих повитух дедалi прибувала, але жодна з них нiчого не могла вдiяти: дитинча затято не бажало залишати материнське лоно.

Чоловiк Настусi – мiсцевий священик Гаврило – зовсiм розгубився: вiн то зачинявся у церквi Святого Духа, полум’яно читав молитви, бив земнi поклони, намагаючись випросити у Богородицi успiшних пологiв, то безладно бiгав будинком або геть безглуздо метався подвiр’ям, бурмочучи щось собi пiд нiс, то раптом намагався прорватися до багатостраждальноi дружини… Повитухи заспокоювали Гаврила, як могли, намагалися розтлумачити, що священнослужитель породiллi зараз нiчим не допоможе – навпаки, нашкодить… не приведи Господи – нашкодить!.. Зневiрений панотець знову кидався в церкву, де на нього нападала паства, що залишилася й без заутренi, i без обiднi:

– Отче, а хоч би вечiрня служба буде сьогоднi?! Та що ж у нас за настоятель такий, якщо навiть нiяких треб доладно не можна справити?! То п’яний як чiп, а то й зовсiм безпричинно людей до храму Божого не пускае!..

– А-а-а, пiшли ви всi геть, анафема вам, нехристям!!! – волав украй зневiрений священнослужитель, замикаючи дверi церкви перед самим носом обурених парафiян. Але, не маючи сил витерпiти стан невизначеностi, через якихось пiвгодини нещасний кулею вилiтав iз храму й знову мчав додому. Навздогiн же одержував нову порцiю обурення:

– Та що ж це таке робиться?! Та ми на тебе, недбалого, самому митрополитовi поскаржимося!.. Та хiба ж можна свою парафiю напризволяще кидати?! Горiти тобi, нечестивцевi, у пеклi за цей грiх!!!

– Анафема, анафема вам!.. – знесилено мимрив отець Гавриiл.

І все повторювалося знов i знов…

– Послухай-но, Василисо, а може, все ж таки тiтку Марту покличемо?! – обережно запитала одна з повитух старшу й настiльки ж обережно додала: – Адже помре Настуся, iй-богу помре! І дитя не народиться, i вона не виживе…

Пропозицiя була небезпечною, годi й казати, але!..

– Покличемо, а, Василисо?! – не вгамовувалася повитуха. Старша втомлено i якось безнадiйно подивилася вслiд нещасному чоловiковi, що вкотре помчав у свою церкiвку для пiднесення безнадiйних молитов небесам, i нарештi погодилася:

– Гаразд, маеш рацiю! Напевно, все ж таки доведеться покликати, бо i справдi вже лиха недовго чекати.

– А Гаврило як же?! – миттю пiдскочила третя повитуха.

– А що Гаврило?! Що Гаврило?!

– Та всiм же вiдомо, що вiн Марту…

– А не його це справа, кiнець кiнцем, – вiдрiзала старша повитуха. – Коли не зумiв у Господа Бога допомоги випросити, нехай ще подякуе i нам, i самiй вiдьмi.

– То як, послати за Мартою?!

– А що робити, пошлемо!..

Тiтка Марта була вiдомою на всю околицю цiлителькою, вона допомагала багатьом: хвороби рiзнi вiдганяла, суглоби вивихнутi вправляла й багато чого iншого робила – загалом, лiкувала майже всi болячки. Щоправда, у рiдкiсних випадках казала: «Безнадiйно це, тут не лiкувати потрiбно, а молитися!» – але настiльки суворий вирок виносила вiдразу ж, без зволiкань i зайвих коливань, а за лiкування навiть не бралася.

До тiтки Мартi люди ставилися по-рiзному. Дехто вважав ii мало не святою, iншi хоч позаочi, хоч в очi називали вiдьмою, ба навiть бiльше того – «клятою вiдьмою». Втiм, цiлителька добре розумiла, що всiм не догодиш, тому зла нi на кого не тримала, а просто робила свою справу в мiру вiдпущеного вiд природи таланту. Жила у лiсi неподалiк Рогатина, життя вела непоказне, майже затворницьке… але ж наскiльки християнське?! Ненависники в цьому сумнiвалися, але перевiрити особисто святiсть цiлительки не бралися. А шанувальницi лише захоплювалися подвижництвом лiтньоi вже жiнки.

Коли ii племiнниця Настуся вийшла замiж за Гаврила Лiсовського – молодого настоятеля церкви Святого Духа (а прихiд йому давали саме за умови одруження з мiсцевою дiвчиною), зять моментально приеднався до ненависникiв тiтки Марти. Молодiй дружинi панотець наказав прямо й суворо: «Щоб ноги староi вiдьми в будинку моему не було! І взагалi, нехай обходить Рогатин десятою дорогою». Настуся, що любила тiтку, сплакнула, але чоловiка ослухатися не насмiлилась, тож усi вiдносини з пiдозрiлою родичкою перервала.

Коли ж отець Гавриiл почав час вiд часу добряче випивати, а вiд того не завжди доладно виконував своi пастирськi обов’язки, злi язики вiдреагували миттево: мовляв, прокляла Марта панотця, що зненавидiв ii, – ото й потягнуло його до хмiльних напоiв! Можливо, вiн i сам думав про це, тому ставлення свого до пiдозрiлоi родички не мiняв.

Знаючи все це, повитухи тягнули до останнього, не наважуючись послати за цiлителькою. Небезпечне рiшення ухвалили, лише коли ситуацiя зробилася вкрай загрозливою. Втiм, вiдправлений до лiсу хлопчина повернувся вже за кiлька хвилин з голосним лементом:

– Марта вже сама поспiшае сюди, я ii зустрiв на околицi Рогатина, вона жахливо розсерджена!!!

Судомно хрестячись i репетуючи, майже забувши про нещасну породiллю, повитухи безладно забiгали подвiр’ям, заверещали:

– Свят! Свят! Свят!..

І не дивно: адже вся околиця знала круту вдачу тiтки Марти… Але в жодному разi укритися вiд гнiву цiлительки iм не вдалося: до двору попiвського будинку вже пiдкотив невеликий вiз, пронизливо заiржав кiнь, на повному скаку зупинений рiзко натягнутими вiжками.

– Прокляну!!! Усiх вас до десятого колiна прокляну, коли племiнничка моя помре!!! – зичний голос тiтки Марти перекрив безладний галас, учинений смертельно переляканими жiнками.

Без жодних розпитувань цiлителька кинулася в лазню, де двi найсмiливiшi баби притримували вкрай знесилену Настусю.

– О-о-о, тiточко, нарештi ти приiхала, я тебе так чекала… – промимрила породiлля знекровленими губами.

– Мовчи, дитинко, мовчи, люба! Тобi сили поберегти потрiбно, – майже нiжно проворкотiла Марта.

Баби навiть перезирнулися вiд несподiванки: справдi, тон цiлительки разюче вiдрiзнявся вiд розгнiваних вигукiв, що тiльки-но доносилися знадвору.

– Я просила, щоб за тобою послали, але нiхто мене не слухав… – продовжувала скаржитися Настуся.

– Мовчи, моя рiдненька, я зараз усе виправлю…

– Усе буде добре, тiточко?..

– Ти мене знаеш, я б не взялася рятувати навiть тебе, якби не було надii!

– Тiточко Марто!..

– Нiчого, рiдненька, нiчого! На ось, ковтни, – i цiлителька влила до рота племiнницi кiлька крапель напою з маленького глиняного флакончика.

Непритомна Настуся повалилася бабам на руки.

– Хутко несiть ii в будинок, у постiль укладайте, у чисте перевдягнiть! – скомандувала Марта.

– Але вона ж iще не…

– Мовчати!!! – гримнула знахарка. – Ви тут багато чого накоiли, тож тепер мене послухайтесь, дурепи недолугi!!! Настусю в будинок вiднесiть, умийте i перевдягнiть, у постiль покладiть – нехай поспить! У лазнi все негайно прибрати! А це заварити онде у тiм чавунцi!..

І цiлителька тицьнула однiй з бабiв вузлика з пучечками сушеного зiлля.

– Боже! – благала Марта, коли породiллю вiднесли в будинок. – Боже, дай менi сили виправити все, що цi дурепи тут накоiли!!! Прошу Тебе, Господи Боже Всемогутнiй!..

На порозi виникли розгубленi повитухи, вони мовчки спостерiгали за гарячкуватою молитвою Марти. Вiдчувши спиною iхнi переляканi погляди, цiлителька озирнулася й рiшуче скомандувала:

– Я кому сказала?! Якщо дотепер не зрозумiли – повторюю: лазню вимити, воду нагрiти, чисте рядно приготувати, зiлля в чавунцi заварити й у будинок вiднести, кiмнату якнайдужче натопити…

– Та як же ж це?! У будинку ж народжувати не можна, лазня тодi навiщо?! – захвилювалися повитухи. – Та й Настя там спить… Навiщо все це?..

– Робiть, що велено! Нам би тепер хоч дитинча врятувати… За Настусю мою милу я вже не поручуся: вона вкрай знесилена, вимотана, втратила багато кровi… Спати буде щонайбiльше годину – а там уже як Бог милосердний допоможе! Тож метушiться, бабоньки… Якщо все зробите, як наказано, то Настуся розродиться швидко. Це тепер найголовнiше, зрозумiло?!

– Ти сама казала, що коли Настуся помре, то ти нас… – промимрила одна з повитух.

– Якщо дитя не народиться, тодi точно прокляну!

– А якщо?..

– А виконаете все, як вам наказано, – ще подумаю.

– Ну… тодi з Богом!

Робота закипiла. Марта на кухнi щось варила i студила. Будинок наповнився пахощами барбарису, м’яти й iншого зiлля.

– Меду! Дайте меду! – командувала Марта.

Усе вертiлося й крутилося, повитухи моталися по будинку, як заведенi.

І раптом…

– Марто?!

Посеред великоi кiмнати виник панотець Гавриiл, що сторопiв вiд несподiванки. По обличчю священнослужителя важко було визначити, гнiваеться вiн на те, що порушено його давню заборону, чи радiе зненацька прибулiй допомозi. Повитухи, притулившись до стiн, боялися навiть слово мовити, поглядаючи то на господаря будинку, то на цiлительку.

– Ішов би ти звiдси до храму молитися, – тихо мовила нарештi Марта.

– А-а-а!.. Це!.. – пiп зробив невиразний жест руками i знову застиг на мiсцi.

– Іди по-хорошому, – порадила цiлителька. – Потiм поговоримо, коли все це добре завершиться.

Гаврило мовчки зник.

– Ну, чого стали?.. – звернулася знахарка до повитух, i тi миттю повернулися до полишених обов’язкiв.

Сама ж тiточка Марта пiдiйшла до лiжка, де тихо спала племiнниця, нiжно опустила величезну руку на ii чоло, прислухалася до вiдчуттiв.

– Дякую, Боже! Хоч гарячка стишилась, гарний знак, – промурмотiла тихесенько i звернулася до наймолодшоi з повитух, яка саме пробiгала поруч:

– Чи все вже готово?

– Так, тiточко Марто, усе виконали, як було наказано!

– Тодi почнемо, благословившись…

Вона поторсала сплячу племiнницю за плече:

– Прокидайся, рiдненька, потрiбно справу почату завершити!

Настуся одразу прокинулася й запитала напрочуд бадьорим голосом:

– У лазеньку йти, тiточко?

– Нi, миленька, нiкуди йти не потрiбно. Народжуватимеш прямо тут.

– Але ж!..

– Дай Боже, щоб усе якнайшвидше скiнчилося.

Марта зробила повитухам знак, i тих немовби вiтром здуло. Тодi цiлителька знов звернулася до племiнницi:

– Ти, миленька, подумай про дитинча – як йому у черевi твоему тiсно й лячно, га?! Повiтря ледь вистачае, задихаеться дитинча твое…

– Ой, тiточко, що ж робити?!

– А от давай-но разом пiднатужимось, разом зiтхнемо!.. От i звiльниш ти дитятко свое з темницi… Ну, давай-но – пiднатужся!..

Що за таiнство вiдбувалося в кiмнатi мiж тiточкою i племiнницею, залишилося невiдомим. Однак приблизно за годину з кiмнати долинув спочатку слабкий i невпевнений, потiм голосний дитячий писк, слiдом за ним загримiв заклик Марти:

– Агов, бабоньки, приймайте маля!..

Повитухи дружно кинулися в кiмнату. На лiжку сидiла щаслива, але вкрай виснажена породiлля, а цiлителька тримала на руках манюсiньке немовля. Коли перев’язали пуповину, тiточка Марта уважно оглянула дитятко на наявнiсть дефектiв. Дiвчинка була невеликою, але пухкенькою й бiлошкiрою, круглу голiвку малятка прикрашав яскраво-рудий чубчик, зеленi вiчка й маленькi акуратнi вушка… по п’ять пальчикiв на нiжках i на ручках…

А на правому плiчку червонiла невелика родимка у виглядi корони!!!

– Гарне немовлятко, – задоволено кивнула Марта. – І родимка на правому плечику, як у всiеi нашоi рiднi. Щоправда…

Вона ненадовго замислилася.

– Щоправда, нi в кого з рiднi не було родимки у виглядi корони… Нiяк не зрозумiю, гарний знак це чи поганий?!

– Дайте менi немовлятко, тiточко, я хочу на донечку глянути, – попросила Настуся.

– Усе в неi добре, навiть родимка наша сiмейна е… А тобi, дорогенька, поспати потрiбно. На от, випий, силоньки побережи.

Цiлителька знов напоiла племiнницю вiдваром, вiд якого та майже моментально заснула. А ii новонароджена донечка, дбайливо вкутана у шматок тонкого рядна, мирно спала, кумедно посмоктуючи маленький кулачок.

Марта задоволено кивнула:

– Спасибi, Боже! Дякую Тобi, що вчасно напоумив мене i спрямував сюди. Я встигла, Господи, встигла саме вчасно!..


* * *

Дiвчинка росла нехай не красунею, зате розумною i здоровою. Щасливий панотець Гавриiл вiдзначив народження дочки рясним узливанням «вина своiх радощiв» i пив кiлька мiсяцiв поспiль, сяк-так виконуючи обов’язки настоятеля храму Святого Духа. Коли ж вийшов iз запою – спохопився, що донечка дотепер не похрещена! Втiм, оскiльки йшлося не про просте дитинча, а про маленьку попiвну, щасливий батько сiмейства проголосив у найближчу недiлю душевну проповiдь на тему: «Бог милосердний нехай пробачить нам грiхи нашi як вiльнi, так i мимовiльнi!» – й узявся виправити прикре непорозумiння.



Отак i вийшло, що охрестили дiвчинку вже в наступному – 1504 роцi пiд iм’ям Олександри. Втiм, без курйозу не обiйшлося: роблячи вiдповiдний запис у церковнiй книзi, Гаврило чомусь вивiв iм’я своеi молодоi дружини – «Анастасiя»! Коли ж здивована жiнка i присутня на хрестинах внучатоi племiнницi тiточка Марта (пiсля достопам’ятних подiй раз i назавжди пробачена священиком) вказали на явну безглуздiсть – дописав поруч iз першим друге iм’я «Олександра». Жiнкам же сказав: мовляв, нiчого страшного, називайте, як хочете, – Бог бачить кожне свое чадо!..



Через три роки попадя Настуся померла: так i не отямившись остаточно пiсля дуже тяжких пологiв, зiв’янула тихо й непомiтно, немов зiрвана польова квiтка. Засмучений смертю дружини священик вкотре гiрко запив. Тодi тiтка Марта залишила свое вiдлюдницьке життя на далекому хуторi й остаточно перебралася в Рогатин, щоб вести осиротiле попiвське господарство та виховувати внучату племiнницю. Стара цiлителька навчала маля розпiзнавати i вчасно збирати рiзне зiлля, готувати вiдвари й цiлющi напоi. Далi узялася навчати ii грамоти, згодом найнявши вчителiв, яких тiльки змогла знайти в Рогатинi i в його найближчiй околицi. Грошей на освiту не шкодувала, тому вже до шести рокiв дiвчинка досить непогано читала Молитвослов i Псалтир, до семи опанувала латину, до восьми – давньогрецьку.



Вiдтодi здiбна й допитлива Олександра читала-перечитувала стародавнi сувоi та книги, якими славилася храмова бiблiотека. Наситившись вiковою мудрiстю, гортаючи цупкi на дотик пергаментнi сторiнки, уявляла себе то мандрiвником, то завойовником, то ще яким-небудь вiдважним смiливцем…



Отак i минуло дитинство попiвни Олександри-Анастасii Лiсовськоi.



Цiкаво, яка доля чекае ii попереду?




Глава 2

Шлюби укладаються на небесах


Рогатин, пiзня осiнь 1516 року.



Ось уже який мiсяць поспiль юна Олександра боялася заснути. А все тому, що бачила щоночi один i той самий жахливий-жахливий сон!.. Ледь заплющувала очi, як нескiнченний кошмар повторювався знов i знов.


* * *

Прекрасною лiтньою дниною подружки вiдправилися в лiс за ягодами: росла, худенька, нескладна, чимось невловимо схожа на хлопчика Олександрунька – не красуня, але миловидна, з товстелезними рудими косами й виразними зеленими очима, а з нею дочка пекаря Марися – перша красуня Рогатина, довгонога й огрядна, з правильними рисами грецькоi богинi, величезними блакитними очима, пухкими червоними губками, густим хвилястим чорним волоссям, уже сформованими розкiшними грудьми. На неi заглядалися i старий, i молодий. Черга кандидатiв у нареченi зростала щодня, але з незмiнною увагою вислухавши пропозицii сватiв, батько-пекар щораз обiцяв подумати: мовляв, час е – дочцi ледь чотирнадцять виповнилося. Куди ж поспiшати?..

Подружки бiгали лiсом, збирали ягоди, квiти, плели вiнки, наспiвували пiсень. Вирiшили пограти в хованки: Марися пiд кущем смородини сховалася, проте пташки над тим мiсцем так i звилися, защебетали схвильовано – очевидно, гнiздечко у них там заховано. Уважна Олександрунька вiдразу виявила Марисю й у свою чергу побiгла ховатися. Знайшла старий дуб на краю галявини, залiзла в просторе дупло й там причаiлася, очiкуючи, коли ж подружка ii знайде?! Марися лiсом усе бiгае, бiгае, аукае, а знайти Олександруньку не може: уже й пiд кущики, i пiд молоденькi ялинки заглядала – нема нiде подружки, наче й не було! А вона тим часом сидить у своiй схованцi та знай собi посмiюеться…

Раптом на серцi в дiвчини важко зробилося, хоча з чого б це, здаеться?! Нашорошилася, прислухалася – справдi, щось дивне в лiсi вiдбуваеться: змовк пташиний щебет… отже, хтось чужий з’явився! Висунулася з дупла й побачила: Марися неподалiк на галявинi зупинилася, квiточками замилувавшись, а в цей час до неi обережно пiдкрадаються… два кримчаки!

– Стережися, подружко! Бiжи додому хутчiш, пiднiмай народ!!! – щосили скрикнула Олександрунька. Вистрибнула з дупла на землю й кинулася до подруги на допомогу, на ходу пiдхопивши суху жердину.

Зачувши розпачливий крик, Марися щодуху кинулася у бiк Рогатина.

А перед Олександрунькою звiдкилясь постав вершник на коротконогому жвавому огирi. Кочовик мiг би скористатися безвiдмовною зброею – мiцним арканом з кiнського волосу, та оскiльки жертва була зовсiм поруч, вирiшив схопити дiвчину голими руками. От уже нахилився iз сiдла й хижо потягнувся, щоб упiймати одну з рудих кiс… але Олександрунька спритно ухилилася, до того ж гарненько вперiщила кримчака жердиною по попереку.

– А-а-а!!! – зойкнув вершник i тепер уже схопив волосяну петлю, однак кмiтливе дiвча випередило його, щосили вдаривши коня по крутому боку. Жеребець дико заiржав, звився дибки й, не розбираючи дороги, понiсся геть, ледве не скинувши зi спини наiзника. Судячи з розпачливоi лайки останнього, гiлки дерев, що хльостали його по обличчю, заподiювали негiдниковi серйозних неприемностей.

Натомiсть Марисi не пощастило: кримчаки наздогнали ii на самому узлiссi. У повiтрi просвистiв аркан – i з жалiбним зойком пораненоi пташки дiвчина повалилася на землю, запекло намагаючись звiльнитися вiд пут. Один з вершникiв умить опинився поруч з нею, спритно скрутив, звалив жертву поперек сiдла – i понiсся геть.

– А-а-а!!! – розпачливо заволала попiвна.

– Ря-ту-у-у!.. – голос бранки донiсся вже здалеку.

Нi жива нi мертва вiд переляку, Олександрунька примчала в Рогатин, одразу ж кинулася до свого будинку, що стояв майже на околицi. На ii лементи збiглися люди, потiм жалобно вдарив набатний дзвiн. Люди озброiлися хто чим мiг i кинулися навздогiн кримчакам, але тих уже й слiд прохолов… Хiба ж хто наздожене iхнiх малорослих жвавих жеребчикiв?!


* * *

Олександра прокинулася вiд голосного шуму. Швидко пiдхопилася з лiжка, накинула, що пiд руку трапилося, вибiгла на ганок i побачила, як просто iз сироi досвiтньоi iмли на подвiр’я випливае невеликий кiнний загiн. Вершникiв було близько дюжини, всi один в один – молодi, ставнi.

– Агов, дiвко! – звернувся козак, що iхав попереду, до Сашуньки. – Де тут у вас цiлителька яка-небудь проживае?

– А що сталося? – поцiкавилась тiточка Марта, що вибiгла на подвiр’я слiдом за племiнницею.

– Та панича нашого татарва клята пiдстрелила…

Тут один iз прибулих увiв на подвiр’я за вуздечку двох коней, на перев’язi мiж якими лежав поранений молодий воiн, судячи по заляпаному брудом i закипiлою кров’ю одягу – той самий панич.

– Як же це вiн отак сподобився? – запитала схвильована Олександра, перед внутрiшнiм поглядом якоi миттю спливли картинки щойно баченого кошмару.

– Ми кримчакiв вирiшили поганяти…

– Ви?! Кримчакiв?! – стрепенулася дiвчина.

– Авжеж! Занадто вже розперезалися бузувiри проклятi, просто жах! Хiба не знаеш?..

– Кому i знати, як не iй, – зiтхнула знахарка, але племiнниця перебила ii захопленим вигуком:

– Ой, слава Богу, заступники ви нашi!!! А далi що?..

– Усе було добре, ми наздоганяли, бузувiри тiкали так, що тiльки вiтер у вухах свистiв.

– Ну то?..

– Отут-то наш панич вирвався далеко вперед i наскочив прямо на iхню засiдку!

– Ой!!!

– Не бiйся, дiвко, вiн не з лякливих! От тiльки доки ми на допомогу приспiли, собаки-кримчаки панича серйозно поранили, кольчугу двiчi прострелили, проклятущi…

– Тож допоможiть, зробiть ласку, – додав той, що тримав коней з перев’язом за вуздечку. – Бо самi розумiете: коли панич кров’ю спливе, що ми його матiнцi скажемо?..

– А як давно його поранили? – дiловито поцiкавилася Марта.

– Давненько, – невиразно мовив юнак.

А один з його товаришiв додав:

– Незабаром розвидниться, а на засiдку кримчакiв ми ввечерi нарвалися. Ех, казав же я, що не можна князя залишати без догляду: ще занадто молодий i запальний!..

Досадуючи на допущену помилку, вiн у розпачi стягнув з голови сiру смушкову шапку, мiцно стис ii в кулацi й повторив:

– Ех-х-х, запальний!..

– Кепсько, – пiдiбгала губи тiточка Марта. – Нумо, то чого стоiмо?.. Ворушiться хутчiш! Несiть панича в будинок, а там подивимося, чим йому допомогти можна.

Четверо слуг зняли перев’яз iз коней, узялися за краi й понесли непритомного проводиря в кухню попiвського будинку. Швидко оглянувши тут пораненого, цiлителька поцiкавилася:

– Сподiваюся, стрiл ви не чiпали… чи все-таки намагалися витягнути? – У голосi Марти прозвучала пiдозра.

– Не чiпали, тiточко, навiть оперення не обламали.

– Хвала Боговi, що не чiпали! Тому й живий ще ваш панич дотепер, iнакше б давно вже кров’ю зiйшов…

– Тiточко, а ти можеш його вилiкувати? – iз потаемною надiею запитав один з козакiв.

– Поки не знаю, – Марта зробилася замисленою й зосередженою. – Зроблю все, що необхiдно, тодi й вiдповiм.

– А нам що робити?

– Ви або назад скачiть, або на нiчлiг залишайтеся. За панича не турбуйтеся, вiн у потрiбнi руки потрапив. Не заважайте тiльки. А хочете поговорити, то господаря почекайте. Гаврило не вдома, вiн пiшов треби виконувати…

– Треби?!

– Це подвiр’я – настоятеля церкви Святого Духа панотця Гавриiла. Вiн ще звечора до помираючого вiдправився, тож сьогоднi навряд чи додому повернеться…

Марта подумала, прикинула щось i додала:

– Так-так, не повернеться – адже заутреню служити вже зовсiм незабаром! Отже, панотець Гавриiл, швидше за все, вiд помираючого прямо в церкву пiде, а вже потiм додому навiдаеться, якщо нiяких iнших справ попутно не виникне. Так що або чекайте, або поiжджайте.

– А можна бiля панича залишитися? Може, наша допомога знадобиться?

– Допомога?..

Цiлителька оглянула козакiв недовiрливим поглядом, потiм зненацька кивнула на племiнницю й рiшуче заявила:

– Не заважайте краще, а допомогти менi й Сашунька зможе, вона краще за вас iз цим упораеться!

– Ой, звiсно, впораюся! – вигукнула Олександра, дуже зрадiвши такiй честi, до того ж виявленiй привселюдно.

Марта пильно оглянула козакiв i запитала:

– А чи е серед вас пораненi?

– Є, як не бути! Але ми потерпимо. Не звикати! Ви нам тiльки хазяiна на ноги поставте, а iнше не важливо.

– Ну, що ж… – І знахарка знову звернулася до племiнницi: – Олександрунько, бiжи до Кагирличихи й попроси сулiйку перваку – вiн у баби наймiцнiший. Та хутко, хутко!

Двiчi просити Олександру не довелося. Доки вона бiгала до сусiдки за перваком, Марта роздягнула юнака й уважно оглянула поранення. Панич при цьому стогнав, але не отямився.

«Що ж, може, воно й на краще…» – подумала знахарка.

Стрiла, що поцiлила в бiк, пройшла навилiт i не зачепила життево важливих органiв, тому рана виявилася безпечною. Цiлителька акуратно переломила й витягла стрiлу, обмила рану густим трав’яним вiдваром, наклала пов’язку. До весiлля загоiться…

Зате плече стривожило Марту не на жарт: стрiла пробила кольчугу й увiйшла глибоко в тiло, мiцно засiвши там. Марта взяла витягнуту стрiлу й заходилась уважно вивчати наконечник. Вiн мав доволi хитромудру форму – борозенки, зазублини… Якщо помилитися, наслiдки можуть бути найнебезпечнiшими. Добре, що козаки стрiли цiеi не чiпали!..

Марта уважно обмацувала плече, панич слабко стогнав. Що ж, доведеться, мабуть, зробити надрiз на спинi й проштовхувати стрiлу вперед, iншого виходу немае…

Ляснули дверi, у сiнях почулися квапливi дiвочi кроки: Олександра повернулася з перваком. У чавунцi, що стояв у печi, саме закипiла вода.

– От i добре, вчасно прибiгла! Давай-но, Олександрунько, заходь скорiше, руки мий добряче, будеш допомагати, – зрадiла цiлителька.

– Звiсно, тiтонько! Я зараз.

Марта пiшла у свою кiмнату за рядном. А Сашунька несмiливо зазирнула в кухню й задивилась на оголеного до пояса юнака, що лежав на величезному дубовому столi. Вона мимоволi замилувалася бездоганним тiлом, юним i засмаглим. Пораненого била дрiбна пропасниця, численнi крапельки поту сяяли маленькими перлинками на його грудях, руках, обличчi й на хвилястому темно-русявому волоссi, що недбало розсипалося по плечах.

Юнак на якийсь час отямився, розплющив великi свiтло-карi очi, невидющим поглядом ковзнув по кiмнатi, потiм зупинився на розгубленiй Олександрi. Однак дiвчинi здалося, що вiн пильно розглядае ii. У головi запаморочилося. «Що це зi мною коiться?» – виникла дивна думка. І слiдом за нею якийсь внутрiшнiй голос шепнув: «Дивись, вiн про сто створений для тебе!.. Для тебе однiеi».

Ілюзiя тривала недовго, але дiвчинi здалося, нiби минула цiла вiчнiсть. Панич спробував пiднятися, але наступноi ж митi зi стогоном повалився назад на стiл. Коли тiточка повернулася, то побачила, що Олександра невiдривно дивиться на юнака.

– Чого ти витрiщаешся, дурненька?! Вiн же хворий, пропасниця у нього, йому рухатися небезпечно…

Попiвна навiть не ворухнулася.

– Агов, дiвко, годi!!! Кажу тобi, отямся: час надто дорогий! Цей неборака й без того онде скiльки промучився…

Знахарка iз силою штовхнула племiнницю, i та нарештi отямилася вiд забуття наяву.

– Роби, як я скажу. Руки не трусяться?

– Не трусяться, тiточко, не трусяться! – вiдгукнулася дiвчина.

– Дивись же менi!..

– Дуже вже панича шкода, молодий же зовсiм… – запричитала Сашунька.

– Не ховай його завчасно.

Марта хотiла сказати: «Ще на весiллi в нього погуляемо!» – та вчасно стрималася. Яке таке весiлля, i з чого б це заможному паничевi запрошувати iх на свое свято?! Та й Олександра поводиться дивно, немов заворожена… Вона дiвчинка жвава, але побачивши хлопця, розгубилася…. Дивно все це, як не крути.

Три години цiлителька i ii племiнниця боролися за життя панича. Одразу ж пiсля перев’язки вiн заснув, тодi вкрай виснажена Марта попросила Олександру покликати якогось слугу, щоб посидiв з господарем, доки вона iнших поранених козакiв огляне. Дiвчина стрепенулася й бадьоро мовила, мило зашарiвшись:

– Навiщо ж когось кликати? Я й сама посиджу.

– Ну що ж, сиди, коли сили е, – вiдповiла Марта й чомусь зiтхнула.

– Добре, тiточко!

Уже наблизившись до порога, цiлителька озирнулася й додала:

– Тiльки май на увазi, пити йому не можна у жодному разi! Перша стрiла в черево поцiлила, мало чого… Але губи змазувати вiдваром цiлющим iз чавунця можна.

– Звiсно, тiточко!

– Жар у нього може початися, або рана вiдкриеться, не дай Боже… Тодi одразу ж мене клич, зрозумiло?

– Неодмiнно, тiточко!

Олександра провела бiля хворого цiлий день до вечора, потiм усю нiч i весь наступний день. Час вiд часу змочувала йому губи, мiняла компреси й пов’язки. У цi хвилини серце дiвчини то скажено калатало, то завмирало. Вона нишком кидала на пiдопiчного повнi нiжностi погляди.

Молодий органiзм юнака боровся за життя щосили, i попiвна свято вiрила, що панич незабаром почне одужувати. На третю добу жар почав спадати, хворий дихав рiвно, без хрипiв i схлипувань. Олександра заспокоiлася остаточно, усього лише на секундочку заплющила очi… й не помiтила, як сон полонив ii. Опам’яталася вже в сутiнках вiд того, що пильний погляд юнака зупинився на нiй.

– Ти хто? Що це зi мною? – поцiкавився панич, ледь зустрiвшись очима з добровiльною доглядальницею.

– Ой, паничу, нарештi ви отямились! – скрикнула радiсно дiвчина. – Я Олександра, дочка тутешнього попа.

– Тутешнього?! – здивувався юнак. – Це якого ж, цiкаво дiзнатися?

– Дочка панотця Гавриiла, рогатинського настоятеля церкви Святого Духа.

– Як же я опинився в цьому вашому Рогатинi?

– А слуги вашi привезли сюди вас, стiкаючого кров’ю. Кримчаки… – вона не встигла договорити, тому що юнак перервав ii:

– Кримчаки?! Ага, пригадую… здаеться…

– Ви непритомним були, то ми вас iз тiточкою Мартою, можна сказати, з того свiту витягли!

– Так уже i з того свiту?.. – недовiрливо мовив поранений i зробив спробу перевернутися зi спини на бiк: очевидно, мав намiр пiдвестися.

– Ой, паничу, заради Бога не ворушiться!!! – скрикнула Олександра. – Вам не можна ще вставати в жодному разi, а якщо на бочок лягти хочете, то я вас сама переверну!

Втiм, хворий не слухав ii попереджувальних зойкiв i продовжував безладнi рухи. Та миттевий гострий бiль прошив тiло хороброго неслуха, i вiн знову знепритомнiв.

– Тiточко!!! – зойкнула Олександра, пiдскочивши до дверей.

На щастя, Марта вже поспiшала на заклик:

– Що сталося?! Чого волаеш, наче божевiльна?..

– Ой, тiточко, ой, рiдна!!! – заскиглила попiвна. – Вiн отямився, одразу пiднятися спробував, та знову знепритомнiв!..

Дiвчина ледве не плакала вiд досади й жалостi до пораненого.

– А ти куди дивилася, дурепо?! – сплеснула руками знахарка.

– Я говорила, та вiн не послухався… i от!.. – Олександра схлипнула, вказуючи на юнака.

– Не говорити треба було, а притримати цього неслуха… Подивись-но, чи сухi пов’язки? А раптом перемiнити потрiбно…

– Начебто сухо все…

– Так начебто чи сухо?!

– Сухо, тiточко.

– Хвала Боговi! Давай-но разом перевернемо його на бочок…

Зробивши це, жiнки вiдступили назад. Схиливши голову набiк, Марта мовила:

– Ну от, нехай поспить, йому корисно.

Й вiдразу звернулася до племiнницi:

– До речi, i ти б теж поспала, а за ним я тепер догляну.

– Ой, тiточко, не треба, я як сидiла тут, так iще посиджу… – спробувала заперечити Олександра, але цiлителька владно прикрикнула:

– А ну хутко спати пiшла!!! Думаеш, я не бачу, до чого ти стомилася? Не вистачало ще, аби ти заснула тут, а цей неслух знову пiдвестися спробував. Тодi таке може статися…

Довелось пiдкоритися. Тайкома позiхаючи в кулака, Олександра пiшла до себе. Марта ж подумала: «Схоже, цi упертюхи вартi одне одного! Обое рябое…» – але злякавшись очманiлоi думки, перехрестилася на образи й зайняла мiсце племiнницi бiля лiжка хворого.



Рогатин, 1516—1517 роки.

Козаки йменували пораненого шанобливо, але коротко: «Наш панич».

Поки тiточка i племiнниця лiкували пiдопiчного, розпитувати не було часу. Та коли нiчого невiдаючий господар будинку по завершеннi поточних справ (а iх виявилося напрочуд багато!) нарештi повернувся до себе, вiдразу ж з’ясувалося, що доля закинула в Рогатин не просто панича, а одного з найшляхетнiших, найродовитiших шляхтичiв славетного герба Корибутiв! Двадцятишестирiчний Іван Михайлович зовсiм нещодавно одержав титул князя Вишневецького, серед мiсцевоi шляхти видiлявся силою, хоробрiстю, мав добру репутацiю при королiвському дворi.

Вiд усього почутого у бiдолашного панотця Гавриiла у головi здiйнявся справжнiсiнький безлад, вiн не знав, радiти цiй несподiванцi чи журитися?! Тiльки подумати, сам князь Вишневецький… Ах, яка честь!!!

Щоб докладно розiбратися у подii, панотець з раннього ранку замкнувся у себе в кiмнатi й до пiзнього вечора «радився» з пузатою сулiею сливового спотикачу настiльки завзято, що пропустив узагалi всi служби. Зате у пiдсумку дiйшов досить фiлософiчного висновку: усi ми, грiшники, перебуваемо в руцi Божiй, усе, що робиться, – на краще, а отже, i цей шляхтич звалився на його не зовсiм тверезу голову зовсiм недарма… Ой, недарма!!!

Отож i вийшло, що залишок осенi, всю зиму й навiть початок весни Іван Вишневецький провiв у будинку п’яницi-попа Гаврила Лiсовського. У перiод видужання за ним доглядала сама цiлителька, яка справедливо розсудила, що улюблена племiнниця виросла, а береженого, як кажуть…

Тiточка Марта вiдсилала дiвчину з будинку пiд будь-яким приводом. Але як на лихо, Олександра виникала начебто з-пiд землi, саме коли тiточцi необхiдно було вiдлучитися. У цi митi племiнниця займала мiсце бiля лiжка хворого, чим була надзвичайно щаслива. Запаморочливi секунди скороминущих зустрiчей пробiгали, i на змiну чарiвним вiдчуттям радостi приходив тяжкий перiод очiкування нового побачення. Так повторювалося щодня: на одну-едину солодку мить ворота в краiну дiвочих мрiй раптом вiдкривалися, ледь молодий князь проявляв щось схоже на тiнь почуття у настiльки короткий час…

Однак по мiрi посилення холодiв знахарка вiдчула, що занедужуе. Почалося все зi звичайноi застуди, закiнчилося ж тим, що на руках у юноi Олександри виявилися одразу ж двое хворих з тiею лише рiзницею, що князь явно одужував, тодi як тiточцi ставало дедалi гiрше. Втiм, Іван був зовсiм не проти, що за ним доглядае молоденьке дiвча. Пiд час перев’язок вiн частенько посилав iй з-пiд прищулених повiк загадковi погляди, що вселяли у ii свiдомiсть надiю на майбутне. У цi хвилини Олександра уявляла собi, як iх обох поглинають любов i пристрасть, описанi у вiршованих романах i романтичних вiршах, яких вона, попри юний вiк, уже прочитала безлiч. Інодi попiвна нишком спостерiгала за парубком з вiкна, i дiвоче серце при цьому солодко завмирало.

Коли ж молодi люди залишалися разом, доглядальниця розважала хворого читанням уголос Святого письма, по етичних творiв Гомера, сказань про небезпечнi пригоди мандрiвникiв i завойовникiв нових земель, про якi в пiднебесному свiтi тепер пам’ятали хiба що пергамент та папiр, а також романтичних оповiдань про кохання й ненависть, про зрадництво i вiдданiсть. У такi хвилини князь зовсiм забував, що перед ним усього лише безвiсна попiвна з Рогатина. Вони разом смiялися, переживали, сперечалися, iнодi iхнi погляди збiгалися, iнодi нi.

Поступово якась магiчна сила, донинi невiдома Олександрi, заповнювала весь ii внутрiшнiй свiт павутинням дивних фантазiй. Час для дiвчини зупинився, уперше в життi доля щасливою рукою пiдхопила ii й не вiдпускала. І Сашунька була безмiрно щасливою.

Нарештi змiни, що вiдбувалися з дiвчиною, були помiченi не тiльки нашорошеною тiточкою, але навiть вiчно зайнятим батьком. Той у свою чергу зажадав, щоб Марта напоумила непутящу Олександру. Так би мовити, суто по-жiночому…

– Дивись менi, дiвко, себе в суворостi утримуй! – хрипiла Марта в студений грудневий вечiр, коли злягла остаточно.

– Ой, що ви таке говорите, тiточко?! – попiвна зашарiлася так сильно, що яскраво-червоними зробилися не тiльки обидвi ii щоки, але також шия, вуха й навiть чоло.

– Знаю, що кажу…

Знахарка захекалася, перевела подих i продовжила:

– Ти хто?! Дочка попа з Рогатина, от ти хто така! А вiн…

– Тiточко!..

– Помовч, коли старшi говорять… Ти всього лише попiвна, а вiн – князь, спадкоемець найшляхетнiшого роду! Хiба ти йому рiвня?! А не утримаеш поклику серця…

– Ой, тiточко, ви про що?..

– Помовч нарештi! Я хоч i розхворiлася зовсiм, але не ослiпла, усе бачу: i як ти до князя тягнешся, i як вiн тобi посмiхаеться… Отож, коли поклику серця не втримаеш i в подолi принесеш сама знаеш кого… Хто тебе тодi замiж вiзьме – нi дружину, нi вдовицю, з дитинчам чужим?! А ганьба на голову твого батька – iз цим як бути?..

– Так, до речi: ганьба!.. Ганьба й осуд!!! – глибокодумно промимрив панотець Гавриiл, який немовби ненароком виявився поруч.

– Ой, що за пристрастi такi!!! – не втерпiвши, гримнула Олександра й стрiлою вилетiла з будинку на двiр, щоб остудити розпашiле чоло.

І тiльки залишившись наодинцi з собою, вдивляючись у затягнуте низькими хмарами похмуре беззоряне небо, зрозумiла: як не сумно, однак тiточка Марта права у всьому! Вiдтодi як Іван Вишневецький з’явився тут, вона дивилася на молодого князя не просто як на героя, що взявся захистити простий люд вiд татарських набiгiв, але й як на свого особистого заступника. Недарма ж пiдносила вдячнi молитви Пресвятiй Богородицi за те, що вберегла ii вiд гiркоi долi, уготованноi зниклiй назавжди подружцi Марисi, – а вберегти ii тепер зможе не хто iнший, як молодий князь, про здоров’я якого вона всiляко печеться. Але це тепер, а от одужае вiн – тодi сяде на свого баского коня й разом з вiрними воiнами назавжди покине Рогатин…

І ii покине!..

Чим частiше подiбнi образи виникали у свiдомостi юноi попiвни, тим бiльше вона журилася. Тепер обмиваючи цiлющими вiдварами майже загоенi рани свого Іванка, торкаючись молодого м’язистого тiла князя, Олександра вже заздалегiдь тужила. Та й як тут не журитися, якщо ненаглядний сокiл одужае й полетить вiд неi геть?! Тодi гаряча хвиля кровi вдаряла у голову, тiло била пропасниця, на душi ставало зовсiм порожньо!..

Втiм, догляд за пораненим вимагав постiйноi уваги, тому зробивши розпачливе зусилля, попiвна опановувала себе й абияк довершувала процедури. Якось мiняла князевi пов’язки, а вiн декламував напам’ять вiршi про любов великого поета Франческо Петрарки до якоiсь Лаури:

Коли вона, напiвзакривши очi,
В единий подих з’еднуе дихання
І заспiвае, янгольськi хорали
Додаючи до слiв, Божественний мотив,
Я слухаю – i нових почуттiв приплив
Бентежить так, що можна вмерти,
І я кажу собi: «Коли прощання
Настiльки солодке з життям, то чому я живий?..»

Вона слухала завмерши, кидала нiжнi погляди на Іванка й вiдчувала, як у душi буяе вогонь ранiше незвiданого чистого почуття… Але водночас побоювання людського осуду пiдступними язиками пекельного полум’я обпалювало вуха й щоки!!!

Тим часом князь продовжував декламацiю. Дiвчина вже закiнчила перев’язку, але не йшла, а зовсiм сп’янiла вiд трепетного почуття, безпорадно тонула у вирi його свiтло-карих очей… І не помiтила, як повiки ii зненацька зробилися важкими, повiльно опустилися, червонi губки самi собою вiдкрилися… Іванко нахилився над попiвною й нiжно поцiлував. Їхнi серця закалатали часто, увесь навколишнiй свiт закружляв, немовби обое потрапили на гiгантську карусель.

– А-а-ах!.. – пролунало здивовано десь за спиною. Миттю отямившись вiд солодкого забуття, Олександра озирнулася i з жахом побачила, що на порозi завмер не тiльки ii розгублений батько, але й згорблена тiточка Марта, що притулилася до дверей. «Ганьба, яка ганьба!..» – запекло стукало у вухах. Ледь не збивши з нiг рiдних, попiвна вихором полетiла до своеi кiмнатки, впала на колiна в покуттi пiд iконами й розридалася.

Минув час, i Олександра почула тихий голос батька:

– Донечко, ходiмо зi мною.

Священик дбайливо торкнув попiвну за плече. Слабко розумiючи, що вiдбуваеться, дiвчина слухняно попленталася за ним у кiмнату тiточки Марти.

– Бiдолашна моя, бiдолашна дiвчинка! – заговорила знахарка слабким голосом, ледь побачивши племiнницю. – Що я накоiла, дурепа стара, навiщо наговорила тобi всяких…

Але Олександра, здавалося, й без того усвiдомила все. Тому одразу заприсягла й тiточцi, й батьковi, i собi самiй, що викине з голови всi думки про молодого князя… i навiть самi натяки на такi думки!!!

Заприсягла – але!..

Але протрималася ця присяга рiвно до наступного вечора, коли настав час мiняти князевi пов’язку: тут попiвну охопило настiльки гарячкувате бажання не просто доторкнутися до жаданого тiла, але й тремтливо забитися в його обiймах, що сльози бризнули з дiвочих очей!

І що iй, грiшницi, втрачати?! Вона ж так кохае його!..

Олександра перебувала в повному розпачi до глибокоi ночi. Тепер дiвчина зрадiла б i короткiй розмовi, i скороминущому дотику. Зiбравши всi рештки мужностi, рiшуче пiдiйшла до дверей. Весь будинок спав, але не Іванко – вона вiдчувала це!.. Босонiж, щоб не розбудити батька й тiточку, намагаючись обходити рипучi мостини, пiдiйшла до кiмнати хворого. Серце завмирало вiд страху, вона ледь дихала.

Зупинившись перед заповiтними дверима, хотiла постукати, але передумала: якщо Іванко почуе ii в настiльки пiзню годину, то нiзащо не впустить!

Глибоко вдихнувши й вiдчуваючи, як палають вiд сорому щоки, попiвна штовхнула дверi. Тi прочинилися вiдразу без найменшого скрипу, i дiвчина прослизнула всередину. Кiмната тонула в мороцi, непiдвладному самотнiй свiчцi. Сашунька облизала пошерхлi вiд хвилювання губи: Іванко сидiв на лiжку, на його голих грудях вигравали м’язи. Як зачарована, вона дивилася на милого.

Іванко ж не вiдриваючись стежив за вогником плачучоi воском свiчки. Раптом, немов вiдчувши чужу присутнiсть, пiдняв голову й побачив попiвну. Його очi широко розкрилися, а нещасна Сашунька скам’янiла вiд переляку. Іванко продовжував дивитися на неi, не рухаючись, хоча не помiтити його збудження було неможливо.

– Ти навiщо прийшла? – запитав коротко.

Не тямлячи, що робить, Сашунька почала благати:

– Іванку, не проганяй мене! Давай хоча б поговоримо. Я не можу так жити.

Його погляд ковзнув по дiвочих грудях i стегнах. Вона настiльки близька й жадана, але разом з тим так недоступна!.. Їi рiднi проти…

– Нi, я так не можу, я ж не залiзний! – у розпачi скрикнув вiн i затремтiв.

Олександра злякалася, але не вiдступила.

– Будь ласка…

– Нi!

Дiвчина заридала. Вона боялася, що князь ii все одно прожене. І навiть слабко розумiла, що найкращий вихiд – iй самiй негайно же пiти звiдси. Однак ноги вже понесли ii вперед, до коханого! Забувши про все на свiтi, попiвна кинулася до нього, пригорнулася до могутнiх грудей:

– Іванку, чому ти це робиш?! Чому?!

Вiд нього йшов просто пекельний жар, для Олександри це було нове, невiдоме ранiше вiдчуття: хотiлося, щоб милий мiцнiше обiйняв ii, щоб взяв ii обличчя у своi широкi долонi, щоб iхнi губи знову злилися в поцiлунку, як тодi…

Руки Іванка стисли дiвочi плечi, Сашунька побачила дику люту пристрасть у його божевiльних очах i злякалася: зараз вiн зробить iз нею щось страшне, непоправне – те саме, чим лякала тiточка Марта!!! Закоханi пильно дивилися одне на одного й переривчасто дихали, не рухаючись.

– Нi, так не можна! Не по-людськи це! – закричав Іванко, але вiдразу ж пригорнув попiвну до свого гарячого тiла. Руки князя ковзали по ii спинi вгору й донизу, Сашунька притискалася до коханого щосили. Іванко завмер, не розтискаючи обiймiв, тодi вона оповила руками його шию, припала до його вуст, почала цiлувати як божевiльна, намагаючись у такий спосiб виявити все свое кохання…

Але милий раптом вiдсторонився, рiзко скочив, при цьому Сашунька ледь не впала. Князь пiдхопив ii, акуратно посадив на лiжко й широким кроком вийшов з кiмнати. Попiвна встигла помiтити, що його обличчя сполотнiло вiд жагучоi боротьби iз самим собою.

За якийсь час Іванко повернувся в супроводi батька Гаврила й тiточки Марти. Сашунька скам’янiла, оскiльки нiяк не очiкувала, що коханий отак зненацька виставить перед рiдними ii ганьбу! Однак, швидко отямившись, приречено промимрила:

– Батечку i тiтонько, я негiдна грiшниця, анi краплi не варта вас… та попри все, я кохаю Іванка й буду кохати все життя!!! Якщо можете, не засуджуйте мене за це. Я не хочу жити без коханого, тому… жити в миру…

– Стiй! Зупинись! Дай-но нарештi менi слово мовити! – перервав попiвну князь i заговорив тихим, але твердим голосом. Сказав, що вiдтепер самим своiм життям завдячуе i цiлительцi Мартi, й милiй Сашуньцi. Що не давав родинi поважного священнослужителя Гавриiла Лiсовського нiякого приводу вважати себе негiдником, який заради розваги паплюжить дiвочi долi. Що кохае Олександру настiльки ж мiцно, як i вона його. Що покохав, ледь побачив, i що одне лиш нездужання через нанесенi татарами поранення завадило йому освiдчитись. І тому…

Тут Іван похитнувся, попiвна миттю кинулась до нього, але не втримала… Наступноi ж митi обое впали на колiна посеред кiмнати, i князь звернувся до батька коханоi:

– Благослови нас, панотче! Благослови мене й дочку свою! Вибач, що не засилаю до тебе старостiв за нашими стародавнiми звичаями – не склалося, як бачиш… Зате особисто я, князь Іван Михайлович Вишневецький, прошу в тебе руки й серця твоеi дочки: нехай стане моею законною дружиною перед Богом i людьми!..

Як же мiг священик вiдповiсти вiдмовою на цю щирiсть?!


* * *

Отак молодий князь Іван Михайлович i освiдчився дочцi рогатинського попа Олександрi-Анастасii, а незабаром i обвiнчався з нею в мiсцевiй церквi. Цього разу запис у церковнiй книзi було зроблено негайно. Весiллячко вийшло скромним, у тихому сiмейному колi. Але це нiчого, що весiлля непоказне – аби тiльки коханий не припиняв любити щасливу дружиноньку до самоi смертi!..



Ледь одужавши, по розкислiй вiд дрiбних весняних дощикiв дорозi Вишневецький умчав у супроводi слуг навздогiн своему загону, який вже виступив без проводиря у черговий похiд проти татар.

А через якийсь час його молода дружина вiдчула, що вагiтна…



Що ж чекае на них усiх попереду?




Глава 3

Кинджал


Рогатин, 1517 рiк.

Пiсля середини травня не випало анi краплi дощу. Змученi посухою осики, осокори, ясени потихеньку скидали листя – не яскраво-червоне або золотаво-жовте, а висохле мертвотно-брунатне. Поникли випаленi безжалiсним сонцем поля. Тiльки кущi барбарису й горобини залишалися зеленими, лише подекуди в iхньому смарагдовому листi майорiли жовтi та червонi плями. Здавалося, мине ще два-три мiсяцi, i все навколо вимре… Дивлячись на все це, старожили кивали сивими головами й перешiптувалися мiж собою про необхiднiсть улаштувати хресний хiд, щоб вимолити в Господа Всемогутнього прощення за вчиненi грiхи, а разом з тим – дощу, дощику… ну, хоч короткочасних гроз!..

Нарештi Бог зглянувся й послав довгоочiкувану зливу, напоiвши спраглi лани й лiси. Потiм знову запав спекотний тиждень. Далi боязкий ранковий дощик перемiнявся жахливою спекою, а вже пiсля Івана Купала почалася суцiльна негода: з раннього ранку до пiзньоi ночi дощ лив стiною аж до кiнця липня! Врожай гнив на коренi.

Нарештi депутацiя старожилiв прийшла до панотця Гавриiла з настiйним проханням улаштувати хресний хiд уже за припинення нестерпного потопу. Ледь священик погодився, ледь домовилися про все – визирнуло сонечко, свiт знову змiнився, лани пiдсохли…

Що б усе це означало?


* * *

Ненадовго заiхавши до молодоi дружини, наприкiнцi травня Іван Вишневецький, який вже остаточно одужав вiд торiшнього поранення, виiхав на далекi межi своiх володiнь, щоб особисто перевiрити застави, призначенi для попередження про хижi намiри грабiжникiв-татар. І от уже два мiсяцi вiд князя не було жодноi звiстки.

За час вiдсутностi чоловiка Олександра з худенького жвавого дiвчиська iз хлоп’ячою фiгуркою остаточно перетворилася на сформовану жiнку. Стегна набули округлостi, груди налилися, худеньке бiле личко з величезними зеленими очима погладшало, гостре пiдборiддя майже зовсiм зникло, невиразнi тонкi губки тепер зробилися опуклими, соковитими i звабливими, немовби жменя свiжоi малини. Молочно-бiла шкiра ще бiльше пополотнiла, зате стала гладенькою й оксамитовою. Одне в зовнiшностi Олександри лишалося незмiнним: хай як ретельно не заплiтала вона товсту «замiжню» косу, але з-пiд квiтчастоi хустки як i ранiше виривалися непокiрливi прядки рудого волосся, що вигравали на сонцi найчистiшим золотом.

Сам лише вигляд попiвни збуджував чоловiкiв i викликав у них потаемнi бажання, однак при зустрiчi з Олександрою вони смиренно опускали очi додолу й поспiшали якнайшвидше забратися геть. І недарма: попри довгу вiдлучку князя Вишневецького, нiхто iз простолюдинiв не бажав нажити собi неприемностей з його молодою дружиною…

Вона вiдчувала усi цi змiни й не розумiла, радiти iй чи тужити? Колись тонка талiя втрачала форму, округле черевце зростало iз кожним днем… До батька зi своiми страхами та непевнiстю не пiдiйдеш – втiм, у настоятеля церкви Святого Духа вистачало турбот, тому Гаврило зазирав додому як завжди нечасто. Інша рiч – тiточка Марта, яка щотижня перешивала племiнницi сукнi, що залишилися iй вiд матерi. Отож Олександра й чiплялася до цiлительки з усiлякими «незручними» запитаннями.

– Там у тебе, напевно, бичок оселився! – жартувала знахарка, оглядаючи схвильовану вагiтну.

– Бичок?! Який такий бичок?!

– Звичайний бичок, чорненький бочок, крутi рiжки, жвавi ратички, – пiдбурювала ii цiлителька.

– Ой, тiточко, що ви таке говорите?! А як же дитинча?..

– До чого ж ти ще дурненька, дiвчинко моя! – ласкаво обiймаючи племiнницю, смiялася тодi Марта. – Вже й замiжня, а в казки дотепер вiриш… Не хвилюйся, люба, козак у тебе народиться!

– Ви впевненi, тiточко?..

– Авжеж, козак! Тiльки хлопчики отак ростуть, дiвчатка ж бо звичайно тишком-нишком у черевi материнському переховуються…

Думка про майбутнього сина розтiкалася у свiдомостi Олександри подiбно до меду, викликаючи надзвичайно приемнi, досi невiдомi почуття. Разом з тим у душi майбутньоi матерi оселився панiчний страх незахищеностi. Вона постiйно боялася, що пiд час вiдсутностi чоловiка не вбереже дитятко, не впораеться з новими обов’язками, не захистить майбутне немовля. Щовечора роздягалася й пильно розглядала черево, що повсякчасно збiльшувалося, трохи заспокоювалася… але потiм ii знов охоплювало хвилювання за обожнюваного Іванка, який дотепер не давав про себе знати!.. А може, вiн знову поранений?! Може, взагалi потрапив у полон до клятих бусурманiв i не може повiдомити своiй ластiвцi про себе?! А що буде з нею, якщо Іванко не повернеться?..

Тодi Олександра безладно метушилася, бiгала будинком, кидалася до вiкна, потiм падала в покуттi на пiдлогу й била десятки земних поклонiв. Уночi пiдхоплювалася з лiжка, бiгла на подвiр’я, там прислухалася до кожного звуку, потiм тихенько прокрадалася висохлими городами ближче до лiсу, зупинялася на самому краечку заповiтноi стежинки, по якiй такою ж темною травневою нiччю поiхав коханий з невеличким загоном вiрних людей. Вдихала ще не остигле пiсля розпеченого дня повiтря, намагаючись вловити в ньому дим багаття й пахощi трiшки пригорiлоi саламати. Вдивлялася в байдужо-холодне обличчя мiсяця, що прикрашав безхмарне нiчне небо, i благала зiрки вказати Іванку шлях до неi – до палко коханоi дружиноньки!..

Маля починало нетерпляче бити нiжкою, вiдволiкаючи Олександру вiд сумних думок. Вона нiжно голубила черевце, зiтхала:

– Потерпи, синочку, от повернеться татонько й зрадiе за нас iз тобою…

На тiм розверталася i йшла назад, сумно похнюпившись. Майбутнiй козак продовжував бешкетувати, бити нiжками немовби тому, що занепокоення матерi передалося йому, i всiею своею поведiнкою демонстрував войовничу вдачу.

– Не бiйся, синку, я й без батька захищу тебе вiд ненависного ворога! – обiцяла Олександра, ласкаво гладила себе по черевцю, бiгла додому, з розбiгу стрибала на величезну м’яку перину й намагалася якнайшвидше заснути. У такi хвилини попiвна вiдчувала, що з ii коханим Іванком нiчого поганого не сталося, що вiн живий-здоровий i от зараз, у цю саму мить всiею душею рветься до неi й до iхнього майбутнього синочка…

В одну з таких божевiльних вiд розлуки ночей вона дiйсно почула цокотiння кiнських копит i вибiгла зустрiти коханого… але, на щастя, вчасно помiтила, що конi пiд вершниками були напрочуд низькорослими, а сам загiн не скакав, а немовби пiдкрадався до околицi! Тодi Олександра стрiлою полетiла на головний майдан Рогатина до набатного дзвона, а добiгши – заходилася щосили смикати мотузку. За кiлька секунд околицю збудив тривожний гул небезпеки, попiвна ж i далi смикала мотузку… як раптом вiдчула, що задихаеться: то кримчак накинув iй на шию аркан i смикнув жертву до себе…

Жiнка спробувала крикнути, але з горла вирвався лише здавлений хрип. Татарин смикнув удавку сильнiше, вона не втрималась на ногах, упала в дорожню куряву, мучитель радо скрикнув i кинувся до жертви… І тут Олександра вiдчула пiд лiвою рукою камiнь! Схопивши його, з останнiх сил кинула кудись у бiк бусурманина, особливо не цiлячись…

І знепритомнiла.


* * *

– Марто, що з нею?! Вона житиме?! – волав зневiрений Іван Вишневецький.

– Ти, княже, не скигли, немов обiкрадена базарна баба! Племiнниця моя, мабуть, ще мiцнiшою вiд тебе буде, вона он козака виношуе, первiстка вашого…

– Марто, не бреши!!! Вiдповiдай всю правду, коли тебе князь запитуе!..

– Та буде жити, буде! З чого б iй не жити, коли в неi тiльки подряпини й синцi на тiлi, а бiльше нiякого збитку?

– А чому ж вона все мовчить та мовчить, до тями не приходить?!

– Вiд переляку це, княже. Але нiчого страшного, то минеться.

– А кров?! Марто, оглянь ii уважно!..

– Не ii це кров, а того клятого бусурманина, якому вона голову каменюкою розкроiла.

– Марто, ти разом з ii батьком!.. Ви обое менi за все вiдповiсте!!! Що моя дружина на майданi в таку пiзню годину робила?! Чому ii не охороняли, чом за нею не встежили?!

– Не репетуй, Іванку, а краще вiдповiдай: ти рiку утримати зможеш?

– Рiку?! Яку таку рiку?..

– Та на будь-якiй рiчцi, скiльки греблi не гати, однаково вода рано чи пiзно перешкоди розмие i прорветься! Отак i дружину твою нiчим не утримаеш: це не жiнка – це ж водограй, от хто вона така! Ти iй замок на дверi – вона у вiконце стрибне, зустрiчати тебе кинеться.

– Невже?..

– Ото ж бо й воно! Ти власну дружину ще не знаеш, як годиться.

– Так коли ж менi було пiзнавати ii, якщо я одразу… – мимоволi почав виправдуватися князь, забувши про те, що розмовляе, загалом-то, з незнатною простолюдинкою.

– От-от, одразу! Саме так! – знахарка невдоволено пiдiбгала губи. – Розкажи-но краще, де тебе два мiсяцi носило, чому звiсток про себе не подавав?

– А ти подивись, що довкола коiться! То посуха, то зливи…

– Та бачу, бачу! Всi бачать! Як не бачити, коли…

– Ото ж бо! Тому клятi кримчаки аж надто далеко вiдступили: моiм хоробрим козакам мало не до самого Перекопу довелося дiйти, щоб iх наздогнати. А там таке сталося, такого ми надивилися!.. – виправдувався далi князь, але в цю мить Олександра зненацька розплющила очi й ледь чутно прошепотiла:

– Іванку, соколе мiй ясний, чи це ти?..

– Я це, я!!! – зрадiв князь i обiйняв молоду дружину за плечi.

– Обережнiше, ведмедю!.. – пробуркотiла Марта, злякавшись, щоб у припливi нiжностi Вишневецький не зробив чогось недоброго ii улюбленiй племiнницi.

Але князь лише нетерпляче вiдмахнувся, Олександра ж продовжувала шепотiти:

– Як же ми тебе чекали… i я, i синочок наш!..

– А раптом дочку менi народиш?..

– Козак у неi буде, козак! – буркнула знахарка.

Не звернувши на цю реплiку уваги, Вишневецький запитав заклопотано:

– Як ти на площi опинилася, коли бусурмани напали?

– Тебе зустрiчати побiгла, соколе мiй коханий, та вчасно помiтила, що конi не нашi якiсь, от у дзвiн i вдарила!

– Це татарськi спостерiгачi були, сонечко мое. Пощастило тобi, що не весь загiн, а тiльки трое прийшли до Рогатина рознюхати, що тут i як. Ми iхне головне вiйсько мало не до самого Криму вiдiгнали, але якийсь мурза, мабуть, вiдокремився. Оце й були його розвiдники.

– Отож я i зрозумiла одразу, що татари це…

– Спритно ж ти розправилася iз клятим кримчаком, що тебе заарканив!

– Це я дитинча наше захищала!

– Дитинча!..

Геть розiмлiлий вiд щастя князь опустив голову на ii величезне черево й одразу вiдчув удар малюсiнькоi нiжки.

– Ай, це хто так хоробро б’еться?! – посмiхнувся вiн, вiдсахнувшись.

– Це синок наш! Такий же мужнiй, сильний, вiдважний i неслухняний, усе воюе та воюе…

– Ой, ластiвочко моя, хотiв я до матерi нарештi з’iздити, та дивлюся, що нiкуди вiд тебе не поiду! За тобою наглядати потрiбно, та й кримчаки щось зачастили у гостi. Якщо спостерiгачi вештаються – отже, до вiйни недалеко. Тебе в нинiшньому станi везти у Вишнiвець негоже – що ж, доведеться почекати, коли народиш.

Марта, спостерiгаючи за молодим подружжям, зiтхнула, махнула рукою й вийшла геть. Тодi Вишневецький легенько пiдхопив свою Олександруньку на руки, заходився носити по кiмнатi й ласкаво шепотiти iй на вушко:

– Як же погарнiшала ти, люба! Та таку красуню сам король за дружину взяти захоче! А тому залишусь я краще з дружинонькою коханою, отак!..

Наступного ранку Олександра прокинулася радiсною й щасливою. Іванко хропiв поруч. Намагаючись не розбудити чоловiка, вона потихеньку перелiзла через нього й попрямувала до двох величезних, окутих залiзом скринь, що вiд учора з’явилися в кiмнатi. Але князь спритно схопив ii за подiл сорочки:

– Куди нацiлилася, утiкачко?

– Та от хочу забрати твою гостру шабельку, що лежить на отiй скринi! – намагаючись вирватися з мiцних обiймiв чоловiка, Олександра вказала на зброю.

– Навiщо тобi шабля моя? Ще поранишся… Вистачить з тебе й того, що у скринях лежить!

– А що там?..

– Подарунки для моеi обожнюваноi дружиноньки, iз самого Перекопу привезенi.

– Ой, хочу, хочу!..

– Але подарунки призначенi тiльки для покiрноi дружини, а не для неслухнянки, що по ночах з будинку втiкае! – хитро зiщулив очi князь.

– Не хочу нiяких подарункiв, окрiм шабельки гостроi! Вона менi потрiбна, щоб пiд час твоеi вiдсутностi вiд ворогiв захиститися, себе й дитинча наше оборонити. Якби у мене минулоi ночi шабля козацька була – хiба ж мiг би мерзенний кримчак арканом мене упiймати, немов козу яку-небудь?!

– Козу арканом нiхто ловити не стане, – лiниво заперечив князь.

– А я б його шабелькою, шабелькою!.. – тупочучи нiжкою, щебетала вона уперто.

– Та до чого тобi шабля, коли ти йому й звичайнiсiньким каменем голову розкроiла?!

– А з шабелькою краще, спокiйнiше!..

– Та я ж тепер поруч! Подивись-но тiльки, якi подаруночки для тебе привiз: i шовк, i оксамит, i найтонша парча, i нитки перлiв, i корали, i намиста яхонтовi… Чобiтки з тонкоi шкiри!.. А на туфельки помилуйся – отакi тiльки королiвни носять!!! І все для тебе, моя ластiвко.

Князь притягнув дружиноньку до себе й поцiлував у солодкi вуста, проте Олександра рiзко вiдсторонилася й продовжувала гнути свою лiнiю:

– Дякую за подаруночки, та що ж вдiеш, якщо ти знов у похiд зазбираешся?! Хто оборонить мене краще вiд мене самоi, га?!

– Любонько, але ж!..

– То якщо не шаблю, то хоч щось для захисту менi подаруй!!! Якщо кохаеш – не вiдмовиш.

Загалом, що називаеться, наскочила коса на камiнь. Олександра тупотiла ногами, присiдала i пiдстрибувала, пхинькала – загалом, задiяла весь арсенал жiночих капризiв, аби тiльки витребувати у чоловiка хоч якусь зброю! Вишневецький справедливо заперечував, що не жiноча то справа – шаблею махати, списом колоти, сулицi[1 - Дротики (давньоруськ.). (Тут i далi – прим. авт.)] кидати, з лука стрiляти…

Коли ситуацiя зробилася нестерпною, звернулися до домочадцiв. Почувши примхливу вимогу дочки, панотець Гавриiл крекнув, почухав потилицю й, пославшись на необхiднiсть справити якусь чергову требу на iншому кiнцi Рогатина, поспiшно втiк. Тiточка Марта обурилася вiд душi, заходилася перераховувати, якi нещастя можуть звалитися на голову вагiтноi жiнки й iще не породженоi дитинки, якщо дозволити вагiтнiй торкатися зброi.

Але не допомогло навiть авторитетне слово знахарки!.. Що поробиш з юною дурепою?! Нарештi Вишневецький втомився чинити спротив. Пiдiйшовши до ближчоi скринi, вiдкрив, довго порпався в речах i нарештi витяг звiдти жiночу черкеську сукню з невеликим кинджалом на паску. Сукня була не найкрасивiшою з привезених, та й вагiтнiй Олександрi вона була безнадiйно малою. Зате вiд самого лише виду кинджала молода жiнка прийшла у невимовний захват! Зручне срiбне рукiв’я, прикрашене дорогоцiнними камiнчиками, невеличкий булатний клинок чудовоi дамаськоi сталi з витiюватим загадковим вiзерунком, прекраснi пiхви, iнкрустованi слоновою кiсткою, перлами i яхонтами…

Не кинджал, а сама досконалiсть!

– Це саме те, що тобi потрiбно, – мовив князь. – Кинджал легкий, його завжди можна сховати в рукавi. А у вмiлих руках вiн навiть небезпечнiший вiд найкращого меча або шаблi!

– Ой, дякую! Дякую, дякую!!! – завищавши вiд захвату, Олександра кинулася на шию чоловiковi. Зiтхнувши якимсь своiм думкам, тiточка Марта вийшла геть iз кiмнати, залишивши подружжя наодинцi.

– Навчиш мене користуватися моiм малесеньким кинджальчиком?!

– Зрозумiло, навчу! Будеш володiти ним, як володiю я, як учив мене батько. Гаразд?

– Гаразд, гаразд! Давай-но його сюди, – простягнула руку Олександра, розглядаючи дамаський клинок, як заворожена.

– Стривай, не так швидко.

Князь завбачливо вiдвiв руку з кинджалом убiк, потiм повернувся до скринi, витягнув звiдти найтоншу шовкову хустинку, пiдкинув у повiтря й виставив уперед клинок. За секунду на пiдлогу впало двi половинки хустки.

– Обережнiше з ним. Бачиш, який гострий?

– Вiн мiй, вiн мiй! Давай сюди!!! – скрикнула нетерпляче Олександра.

– Вiддам, вiддам, не хвилюйся: князiвське слово твердiше вiд крицi, з якоi викувано цей кинджал! Але вiддам лише, коли навчу, як поводитися з ним, не ранiше… Ти не знаеш всiеi сили кинджала! Небезпечна це штука, ох i небезпечна!..

– А якщо в бою кинджал i шабля зiйдуться, хто з них переможе?! – не вгамовувалася попiвна.

– Якщо в бою, то шабля, хоча…

– Хоча що?

– Врахуй, ластiвко моя, що кинджал – зброя таемна, тому… дивлячись який бiй буде! Кинджал метнеш – ворога враз уб’еш. От якщо тiльки вiдбити кинджал у кидку, тодi…

– А можна вiдбити?

– Можна й не встигнути вiдбити. Тодi, якщо кинджал умiлою рукою кинутий, – тодi вiд нього вiрна смерть!

– Ну, саме отака зброя менi й потрiбна!

– Зрозумiло, моя ластiвко, зрозумiло.

Нi батько Гаврило, анi тiточка Марта не зрадiли рiшенню Вишневецького навчити дружину володiти зброею, але суперечити не насмiлилися. Через два мiсяцi заповiтний кинджальчик остаточно перейшов у повну власнiсть попiвни, вiд чого вона впала у бурхливий захват, а iншi домочадцi – у мовчазне невдоволення…


* * *

У жовтнi погода вкотре за той рiк зiпсувалася. Спочатку в повiтрi кружляли самотнi снiжинки, потiм пiвнiчний вiтер пригнав довгi череди пухких бруднувато-сiрих хмар – i почався нескiнченний снiгопад. Вiтер здiймав снiг, що випав напередоднi, й пожухле опале листя, стрiмко кружляв над землею й розкидав пригорщами на всi боки. Вранiшнiй iнiй, тоненький та iскристий, вкривав оголенi гiлки дерев, кущiв, стiни похмурих будинкiв.

На початку жовтня Сашунька народила здорового величенького хлопчика з рудим чубчиком i неодмiнною родимкою на правому плечику. Родимка була дивноi форми й найбiльше нагадувала… тонку вигнуту шаблю!

Знахарка Марта, що приймала пологи, оглянула немовля й лишилася задоволеною:

– Козаком буде, як я й казала! А родимка яка, родимка наша родова – а?! Ото великий воiн буде, ой великий! Рiднiй землi на славу, ворогам лютим на загибель. Пишайся синочком таким, Олександрунько!

Щаслива, хоча й виснажена пологами попiвна розпливлася в радiснiй посмiшцi.

Немовля охрестили в церквi Святого Духа 8 листопада 1517 року й нарекли на честь святого заступника цього дня – Дмитром. Негайно ж слiдом за цiею радiсною подiею до Івана Вишневецького примчав на змиленому огирi гонець iз родового замку й привiз листа вiд матерi – княгинi Тетяни: вона повiдомляла, що серйозно занедужала й хоче якнайшвидше побачитися з сином.

Князевi було совiсно, що за весь час пiсля отриманого поранення вiн не написав iй анi слова й навiть не сповiстив про всi подii останнього року. Стосунки мiж матiр’ю й Іваном були доволi натягнутими: стара княгиня не надто любила старшого сина, вiн же намагався не турбувати матiр зайвий раз, щоб ненароком не викликати в неi осуду якихось своiх вчинкiв. Саме тому навiть не повiдомив iй про свое несподiване одруження.

Водночас народження його первiстка – спадкоемця слави князiвського роду Вишневецьких – могло змiнити ситуацiю на краще. Іван сподiвався, що якщо не йому особисто, то хоча б онуковi новоявлена бабуся зрадiе, тодi вiн без особливих проблем перевезе свою родину з Рогатина в родове гнiздо… Втiм, недобре внутрiшне передчуття змушувало його вiдкладати цю непросту справу на потiм.

І от несподiвана звiстка про хворобу матерi сплутала всi плани! Іван зрозумiв, що цього разу доведеться iхати одному, а дружину й сина як i ранiше залишити в Рогатинi. Мабуть, аж до наступноi весни… Хлоп’я поки ще дуже мале, Олександрi необхiдно вiдновити сили пiсля пологiв. Зима вже близько, на дорогах неспокiйно – татарва швендяе… Краще почекати хоча б до весни! А поки що з’iздити додому самому, провiдати матiр, пiдготувати ii до прибуття молодоi невiстки й онука…

Мабуть, найкраще вчинити саме так!

Збираючи чоловiка в дорогу, Олександра нишком плакала, потiм заходилася благати:

– От знову ти iдеш, а ми тут самi без тебе залишаемося! Давай вже тут перезимуй, тодi всi разом i поiдемо…

– І радий би, ластiвко моя, та не можу, нiяк не можу: матiнка пише, що дуже iй зле, слiзно благае приiхати! Нудьгуе без мене, сама розумiеш. Важко iй самiй пiсля того, як батько мiй чотири роки тому помер. Хто ж окрiм сина ii пiдтримае?

– А ми як же, Іванку мiй миленький?!

– У тебе й батько, i тiточка е! Та я можу й пару дружинникiв своiх тут залишити, щоб тебе охороняли… Не сама тут будеш.

– Без тебе я однаково що сама-самiсiнька.

– Я зараз поiду, провiдаю матiр i негайно повернуся, а навеснi неодмiнно разом у Вишнiвець вiдправимося!

– Так це аж навеснi… Іванку!..

Однак незважаючи на всi застереження, Вишневецький залишався непохитним. Вiдчувши всю його рiшучiсть, молода дружина нарештi здалася:

– Добре, хай буде по-твоему: iдь до своеi матiнки, але тiльки вертайся скорiше. Вiдчуваю я лихо, Іванку, лихо якесь кружляе над нами.

– Облиш! Нiчого не трапиться…

– Пам’ятай, що швидше треба повернутися, соколе мiй ясний! А ми на тебе чекатимемо – i я, i синочок твiй.

– Неодмiнно, моя ластiвко! От вiдвiдаю матiнку, втiшу ii у хворобi й одразу ж, швиденько повернусь до тебе й до синочка нашого, – пообiцяв Іван.

Отак i вирiшили. Хоча Олександра все ж таки ще поплакала, але вже бiльше для годиться.

– А раптом ти поiдеш, i ми бiльше не побачимось?.. – прошепотiла попiвна.

Але князь не чув останнiх слiв коханоi, тому що вже скочив на жвавого коня й на чолi невеличкого загону вiдданих слуг поскакав до матiнки у Вишнiвець.


* * *

Не вiдав щасливий чоловiк, що зла доля розлучае iх назавжди! Про це знало лише серце молодоi дружини. Знало – i мовою серцевого болю кричало, як могло: не кидай мене тут саму, забери iз собою, збережи й захисти!!!



Шкода, що грубе чоловiче вухо дуже часто не чуе благання й не розумiе мови чуйного жiночого серця: так було i цього разу…



Наслiдки виявилися фатальними для всiх.



Що ж сталося з ними такого, чого не очiкував i сам князь?..




Глава 4

Пiдлiсть


Вишнiвець, грудень 1517 року.

Прибувши додому, Іван Вишневецький одразу ж кинувся в покоi матерi… й зупинився як укопаний на порозi свiтлицi: стара княгиня Тетяна Вишневецька (у дiвоцтвi – Полубенська), жива i здорова, сидiла за широким столом, що ломився вiд страв, i трапезувала зi старим приятелем свого покiйного чоловiка – iз Семеном Олiзаром.

– Матiнко?!

Жоден м’яз не смикнувся на обличчi староi княгинi, нiщо не змiнилося в ii величнiй поставi. Вона не кинулася назустрiч синовi, залишилася сидiти на своему мiсцi у звичнiй для себе гордовито-монументальнiй позi. Хiба що ледь помiтно повернула голову у бiк новоприбулого i доволi сухо, через губу процiдила, звертаючись чи то до нього, чи то до спiвтрапезника:

– А от i синок мiй нарештi з’явився, не запилився.

– Так взимку ж можна i не запилитися! – у тон iй мугикнув Олiзар.

– Матiнко… то ви хворi чи здоровi?! – Іван вiдмовлявся вiрити власним очам. Що це означае?! Адже мати писала, що занедужала, що iй зовсiм зле, i тому iм потрiбно негайно побачитися…

– Хвала Боговi, синку, твоiми молитвами жива-здорова, як бачиш! – продовжувала ехидствувати стара княгиня.

– Моiми молитвами?! – здивувався Іван.

– Ну так, природно! А що, хiба ж ти не молив Господа про здоров’я твоеi староi немiчноi матерi, перед свiтлими очима якоi ти, невдячний син, не з’являвся он уже скiльки часу?!

Вона кинула на ошелешеного Івана пiдозрiлий погляд.

– Молився, ясна рiч, але!..

– Тодi чому ти дивуешся, синку?..

Вражений вiроломством матерi, молодий князь затремтiв вiд обурення. Це ж треба настiльки безбожно брехати… i почуватися при цьому настiльки безтурботно!!! Побачивши таку його реакцiю, стара княгиня мовила дiловито:

– Ти, синку, присядь поруч зi старою матiнкою, вiдпочинь з дороги, поiж-попий досхочу. Як бачиш, до нас Семен Олiзар у гостi навiдався. Та не просто так, а в досить важливiй невiдкладнiй справi, про яку клопоче й передi мною, i перед твоею княжою милiстю…

Кинувши на мовчазного гостя не надто люб’язний погляд з-пiд насуплених брiв, Вишневецький опустився на лаву поруч iз матiр’ю й мовив сумовито:

– Ну, в чому там справа?

– Ми тут порадилися з гостем нашим… – обережно почала стара княгиня, однак зненацька зам’ялася й пiсля крихiтноi, ледь помiтноi паузи заходилася нерозбiрливо мимрити: – Загалом-то, синку, справа ця давно вже обдумана… Не знаю тiльки, чи пам’ятаеш ти… Це ж батько твiй, нинi покiйний… А ти тодi малим був надто, щоб…

– Щоби що?!

Вишневецький надто добре знав свою матiр, тому зрозумiв: недарма вона змiнила тон, ох недарма! Напевно замислила щось негарне.

І тут не витерпiв Олiзар:

– Та проста справа – простiше нiкуди! Непогано би об’еднати й наше майно, i нашу могутнiсть, i нашi володiння – от i вся справа!..

– Як, тобто, об’еднати?..

– Та отак: ти, Іване Михайловичу, – купець, а в мене товар для тебе е!

– Що-о-о?!

Вiд несподiванки Вишневецький пiдхопився, та настiльки рiзко, що ледь не перекинув лаву. Княгиня при цьому мало не гримнулася на пiдлогу й усидiла тiльки тому, що вчепилася у стiльницю.

– А що чуеш, Іване Михайловичу! Все, як мiж добрими людьми заведено, за старою угодою батькiвською.

– За якою такою угодою?!

– Була угода, була, сам знаеш, – кивнула стара княгиня.

– Та справа ж ця давно вже порохом пiшла!..

– Синку, ти ж прекрасно розумiеш!..

– Не розумiю.

– Батько твiй покiйний, царство йому небесне, не тiльки не заперечував би, але навiть дуже порадiв би такому союзу.

Вишневецький заскрипiв зубами вiд злостi. Та що ж це дiеться?! Вiн залишив родину, поспiшив до матерi, нажаханий думкою про ii передсмертне становище… а матуся тут, виявляеться, живiсiнька-здоровiсiнька!!! Та ще й до того ж займаеться улюбленою своею справою – плете iнтриги, намагаеться командувати дорослим сином…

– Угода хоч i стара, але дорожча вiд будь-яких грошей. Такi справи, Іване Михайловичу, – розважливо мовив Олiзар.

– Нi вже, не вийде!.. Нiчого у вас не вийде. Не бажаю недоiдкiв iз Сангушчиного столу, – прошипiв крiзь стиснутi зуби молодий князь, кинувши на гостя недобрий погляд, потiм додав, звертаючись до матерi: – Дякую вам, матусю, смачно пригощаете!

І широким кроком попрямував до виходу. Княгиня залишилася за столом, гiсть кинувся слiдом за розгнiваним Іваном.

Олiзар колись давним-давно заприятелював з покiйним князем Михайлом, незважаючи на те, що був, по-перше, далеко не настiльки знатним, а по-друге – на десять рокiв старшим. Втiм, емоцiйний, смiливий до безрозсудства Михайло i практичний, розважливий Семен прекрасно доповнювали один одного. Їхня невеличка зведена дружина, що складалася з вiрних козакiв, користувалася повагою всiеi околицi. У дiях проти татарських навал добре продумана Семеном тактика засiдок i раптових ударiв пiдкрiплювалася вiдмiнно поставленою у Михайла розвiдкою.

Час минав, i шляхи друзiв почали потихеньку розходитися. Спочатку Михайло одружився й зайнявся облаштуванням маетку. Нi, бойовi товаришi зв’язку не втрачали, але все-таки обмiн посланнями й рiдкi вiзити в гостi – це вже не те…

Але потiм i Семен улаштував свое життя, причому досить вдало: ще б пак, за дружину йому дiсталася iменита й родовита княгиня з роду Острозьких – родичка самого князя Костянтина Острозького!!! Здавалося б, разом iз цим шлюбом Олiзар нарештi одержав вiд життя всi можливi блага: i величезний посаг, i становище у суспiльствi… Чого ж iще бажати?!

Дiти в них народилися майже одночасно: у Михайла – син Іван, у Семена – дочка Настуся. Щасливi батьки вирiшили неодмiнно оженити iх, коли виростуть. Іванко був досить емоцiйним хлоп’ям, Настя ж, як i все жiноцтво з родини Острозьких, – надзвичайно гарною й лагiдною. Чутки про спокусницю розбурхували чоловiчу уяву, подивитися на дiвчинку приiжджали iменитi персони…

Отут Семен i порушив слово, у 1512 роцi видавши красуню дочку за Януша Михайловича, князя Сангушка-Коширського, за що одержав у подарунок маеток Белашов! Настя, зрозумiло, наплакалася досхочу – тим паче, злi язики посилено розпускали плiтки про прокляття, що витало над родиною Сангушкiв. Але батько стояв на своему, i дочка зрештою упокорилася: а що тут вдiеш?! Іван же так легко заспокоiтися не мiг. Щоб розвiяти сум, зiбрав невеличкий загiн i поiхав патрулювати межi своiх володiнь.

Тим часом, сiмейне щастя новоспеченоi княгинi Сангушко-Коширськоi тривало недовго: усього через якихось два роки заповзятливому Олiзару довелося пiдшукувати Настусi нового чоловiка… Та наляканi чи то родовим прокляттям Сангушкiв, що цiлком могло перейти на його дружину, чи якимись iншими обставинами, але нареченi тепер обходили десятою дорогою колись завидну наречену.

Отодi-то i згадав Семен Олiзар про стару угоду зi своiм покiйним товаришем Михайлом Вишневецьким. А й справдi, чом би не виконати ii?! А що Настуся побувала за iншим?.. Ну, то й що такого! Був у неi чоловiк Януш Михайлович Сангушко-Коширський – i нема його, як не було, а буде тепер у чоловiках Іван Михайлович Вишневецький!!! І iм’я ж однакове в них обох: Іван Михайлович! Яка фатальна випадковiсть… Зате дiтей у першому шлюбi не нажила, натомiсть статок i становище в суспiльствi прижила!..

Окрилений надiею, Олiзар прибув у родовий маеток князiв Вишневецьких, але Івана не застав, знайшовши тут одну лише княгиню Тетяну. Втiм, заповзятливого Семена ця обставина не збентежила. Швидко знайшовши спiльну мову зi старою вдовою, вiн нишком заговорив про листа, в якому непогано б висунути аргументи, проти яких жоден син не встоiть! Пiддавшись умовлянням Олiзара, княгиня написала фатальне послання, де в основному йшлося про нiбито погане самопочуття матерi й палке бажання побачити сина хоч би перед смертю…

Пастка була розставлена вмiлими руками.

Зрозумiло, «дичина» попалася – iнакше й бути не могло!..

– Стривай, Іване, не гнiвайся на матiр, – гукнув Семен молодому князевi, щосили намагаючись наздогнати його.

Втiм, Вишневецький нiяк не вiдреагував на окрик.

– Та не бiжи ти вiд мене, немов очманiлий!..

Тепер молодий князь зупинився, обернувся до Олiзара й неприязно процiдив крiзь зуби:

– Нiколи я нi вiд кого не тiкав, ще чого…

– Ну, ясна рiч! Ти незмiнно вiдрiзнявся гордiстю й хоробрiстю, – вiдхекуючись пiсля швидкоi ходи (майже бiгу!), Семен зупинився перед Вишневецьким i заговорив якомога м’якiше: – Я так давно не бачив тебе! Ти за цей час вирiс, змужнiв… Просто орел, як я подивлюся! А мiж iншим, я тебе пам’ятаю всього лише п’ятнадцятирiчним хлоп’ям… Коли батько твiй покiйний Михайло вкотре збирався в похiд на бусурман, коли вирiшив тебе iз братом твоiм Олександром прихопити – пам’ятаеш?..

– Чого б не пам’ятати, – процiдив крiзь зуби Вишневецький.

Олiзар же продовжував у колишньому пiднесеному тонi:

– Ох, яким же хвацьким вояком був твiй батько! А ти весь у нього вдався i вродою, i статтю…

Очi Олiзара заблищали демонiчним вогником. Чим довше слухав Іван його слова, тим глибше поринав у спогади. Потихеньку очi його почали злипатися: позначилася втома пiсля довгоi дороги й загальна тяжка гнiтюча атмосфера рiдноi домiвки.

Мати завжди уявлялася Івановi не жiнкою iз плотi та кровi, а такою собi величною кам’яною статуею. Вiн щиро дивувався батьковi: як цей життерадiсний, жвавий лицар уживався з кам’яною скульптурою, у якоi ну зовсiм не було нi почуттiв, анi емоцiй – сам лише суцiльний тверезий розрахунок?! Не дивно, що пiсля смертi старого князя Михайла син просто втiк з рiдного дому, щоб тiльки не стати таким, як його мати – безжальним i безсердечним. Молоде трепетне серце Івана прагнуло насиченого життя, скороминущих розчарувань, палкого кохання – загалом, усього що завгодно, аби не життя за раз i назавжди встановленим церемонiалом!!!

– Отож, дорогий ти мiй Іване Михайловичу, у мене до тебе пропозицiя, якщо ти ще не забув про це…

Слова Олiзара повернули Вишневецького до реальностi.

– Що?..

Судячи з реакцii, вiн i досi не отямився остаточно, тому Семен продовжив жваво:

– Сподiваюся, ти все ще не забув мою красуню Настусеньку?..

– Як же ii забудеш, – неохоче мовив Вишневецький.

Незважаючи на досить безсторонню розмову, що тiльки-но вiдбувалася у материнiй свiтлицi, тепер, за вiдсутностi староi княгинi, йому не хотiлося сваритися з Олiзаром. Зрештою, це ж славетний воiн, товариш його покiйного батька… хоча, зрозумiло, вiн не вирiзнявся нi високою моральнiстю, анi шляхетнiстю…

– Отож я й веду весь час про те, що дочка моя тепер знову вiльна, – тон Олiзара зробився урочистим.

– А я, здаеться, повiдомив у присутностi моеi шановноi матiнки, що не хочу харчуватися недоiдками iз Сангушчиного столу… Та й не можу….

– Але послухай-но, хоробрий мiй лицарю Іване Михайловичу!..

І Вишневецький не стерпiв. Вирiшивши завершити настiльки неприемну бесiду одним махом, вiн мовив холодно:

– Мене ця пропозицiя анiтрохи не цiкавить, бо я вже одружений.

Потiм розвернувся й пiшов геть – хотiлося будь-що виспатися з дороги.

Такоi вiдповiдi Олiзар нiяк не очiкував!!! Сказати, що вiн був ошелешений, – це не сказати нiчого!.. Дещо заспокоiвшись, вiн злодiйкувато озирнувся на всi боки, щоб з’ясувати, чи не чув хто останнiх слiв молодого князя. Здаеться, довгий замковий коридор був порожнiм… Семен постояв якийсь час, збираючись iз думками, потiм поспiшив до староi княгинi. Знайшов ii там же, де й залишив, – у свiтлицi за столом.

– А до речi, можна поцiкавитися, звiдки це приiхав ваш синок? – немовби ненароком запитав вiн, ледь переступивши порiг кiмнати.

– Приiхав… ну, i приiхав собi! А користi, як бачите, нiякоi, – вiдгукнулася Тетяна, замислено граючись улюбленою срiбною ложечкою.

«Або баба ця просто надзвичайна лицемiрка, краща вiд мене самого, або iй невiдомо те, що вже вiдомо менi, або з глузду з’iхала й геть нiчого не пам’ятае», – вирiшив Олiзар i продовжив обережно:

– Бачу, що нiякоi… Але от якби довiдатися точно, звiдки вiн з’явився!.. Може, я б змiг зрозумiти, чого це молодий князь не в дусi?!

– З Рогатина, з ненависного Рогатина, – мовила стара княгиня.

– А що у нього там, у тому Рогатинi? І чому це вiльне мiсто ненависне вашiй князiвськiй милостi, дозвольте поцiкавитися?..

– Не знаю я, у тiм-то й рiч, що не знаю! – Вона вiдiрвала нарештi погляд вiд яскравих вiдблискiв, вiддзеркалених срiблом ложечки.

– Як це не знаете?..

– Отак не знаю! Вiн – невдячний, зовсiм не бажае розмовляти зi своею матiнкою, що народила його на свiт Божий, – у голосi княгинi прорвалися досi стримуванi нотки обурення й образи. – Одне тiльки знаю: як доповiдали менi слуги мого непутящого сина, Іван Михайлович спочатку просидiв у Рогатинi весь кiнець минулого року, зиму й весну цього, потiм виiхав звiдти, згодом повернувся знову. Затiвае щось, по всьому судячи…

– А бiльше його слуги нi про що таке пiдозрiле не згадували? – обережно поцiкавився Семен.

– Клiщами не витягнеш! – вiд роздратування вона гепнула кулаком по столу.

– А послали б вiрних людей довiдатися, що там, у Рогатинi, вiдбуваеться…

– Ще чого, стану я за власним сином шпигувати!..

– А якщо я дiзнатися спробую? – обережно запропонував Олiзар.

– А чом би й нi?! Спробуйте…

Втiм, у голосi староi княгинi вiдчувалася безнадiйнiсть. На цьому Семен попрощався, вийшов у вiдведенi йому покоi, а потрапивши туди, насамперед велiв покликати до себе повiрника у найтемнiших справах – Прохора, за надiйнiсть i готовнiсть у будь-який час стелитися хазяiновi пiд ноги прозваного Копилом[2 - Копил – дерев’яна пiдошва, що вшивалася в чобiт у добу Середньовiччя, згодом – чоботярська колодка.]. З ним мав пiвгодинну таемну нараду, пiсля чого вiдпустив слугу, сам же повалився на широку лаву, розтерзаний найпохмурiшими передчуттями.

Копил повернувся вже глибоко вночi.

– Ну, що тобi вдалося дiзнатися?

За час вiдсутностi слуги Олiзар не заплющив очей. Було видно, як сильно вiн стомився вiд очiкування найменшоi звiстки.

– Дiзнався, хазяiне, вивiдав усе, що тiльки можна було вивiдати!

– Ну що?..

– Кепськi справи.

– Тобто?!

– Дружину там, у Рогатинi, молодий князь Іван Михайлович мае.

– Що-о-о?!

– А що чуете: справжню законну дружину! У неi, до того ж, ще й немовля вiд князя народилося. Хлопчик…

– Ти що верзеш, мерзотнику! Коли ж вiн устиг?..

Розгнiваний Олiзар схопив слугу за комiр сорочки й притягнув до себе, але Прохор напiвпридушеним голосом просипiв:

– Говорю, як на сповiдi!.. Та й навiщо менi брехати?! Що я, зовсiм з глузду з’iхав, щоб на самого князя Вишневецького наклеп зводити?..

Насилу опанувавши себе, Семен вiдпустив вiрного слугу, впав на лаву й простогнав:

– І звiдки, скажи менi, цi баби проклятущi беруться?! Вiчно пiдлiзуть пiд найзавиднiших наречених, усi плани поплутають…

Слуга розсудливо промовчав, чекаючи, коли хазяiн заговорить знову. І той спитав:

– А чого ж його власна мати про таке нi сном, нi духом?..

– Минулоi осенi татарва клята князя пiдстрелила, його довезли куди найближче – просто в Рогатин тобто. Там його мiсцева знахарка лiкувала… А слуги побоялися матерi-княгинi розповiсти про таку справу: вiдомо, що стара норов крутий мае!

– Ну, а згодом?

– А потiм уже сам князь заборонив iм патякати про все це: адже доки вiн у Рогатинi вiдлежувався та вiд важкоi рани одужував, то закохався, а потiм уже й оженився.

– А ти як же довiдався про всю цю справу?

– Та як, як!..

Копил на секунду потупився, пiсля чого заявив з несподiваною рiшучiстю:

– Та дуже просто: пiдгледiв i пiдслухав – чого вже там!..

– А тебе самого нiхто не помiтив, доки ти пiдглядав та пiдслуховував?

– Мене?! А хто на слуг увагу звертае, нас же навiть за людей не вважають…

Прохор подивився на хазяiна з докором: мовляв, не кривдьте вiрну, всiм серцем вiддану людину настiльки нiкчемними пiдозрами…

– Ну, добре, добре! То що ж ти пiдгледiв?

– А те, як молодий князь Вишневецький, вiдiспавшись iз дороги, спершу листа якогось написав, потiм гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, вiддай це моiй обожнюванiй Олександруньцi. На словах же передаси: нехай замiсть мене синочка нашого, дитятко мое любе, поцiлуе. І нехай незабаром чекае на мое повернення. Я у матерi день або два побуду, не бiльше – сил бракуе довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякi справи вдома залагодити. Тим паче, що по веснi хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це – i пiшов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашоi милостi…

– Та-а-ак, поганi справи, зовсiм поганi… – Олiзар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсiм непередбачену перешкоду.

– Куди вже гiрше, – обережно пiдтакнув Копил.

– Так ти б краще порадив, як iз цiею справою бути, а не гугнявив отут менi!.. – миттю напустився Семен на слугу.

– Отже, коли у князя дружина молода в Рогатинi…

– Та ще й синок у них, не забувай!…

– Тобто, ви б хотiли, щоб вони зникли звiдти?

– Зникли?!

Хазяiн i слуга уп’ялися один одному в очi й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:

– Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби…

– Якби та якби! – розлютився Олiзар. – Якщо менi потрiбно, то й нехай зникнуть вони обое, щоб навiть слiду iхнього на цьому свiтi не залишилось!..

– Часу надто мало, – поскаржився Копил. – Князь сказав гiнцевi своему, що всього лише днiв на два у Вишнiвцi затримаеться, не бiльше…

– От i помiркуй, як би влаштувати так, щоб цi двое з Рогатина за два днi зникли!

– Воно б i нiчого… можна й за день упоратися. Можна б навiть i скорiше, та от тiльки…

– Що?..

– Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте помiркувати…

Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посерединi кiмнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олiзар почав виявляти ознаки нетерпiння, поставив найменш очiкуване запитання:

– А що, якби на вiльне мiсто Рогатин зненацька кримчаки напали?..

– Ну, напали б, i?..

– І з-помiж iнших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню – а?!

– Та-а-ак!..

Крекчучи, Семен дрiбненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очi, зашепотiв:

– Непогано… Непогано було б, якби не в полон по гнали, а вiдразу ж на мiсцi повбивали… Бо Іван за живою коханкою, мабуть, навздогiн кинеться! Отже, нехай краще на мiсцi приб’ють обох.

– Можна й на мiсцi, – погодився Прохор. – Ну, пiдстрелили… Бувае ж, хiба нi?

– Бувае, ще й як бувае, – погодився зi слугою хазяiн. – Тодi моiй Настусi шлях пiд вiнець iз князем Вишневецьким миттю вiдкрився б.

– Завжди радий прислужитися своему пановi! – хитро посмiхнувся Копил.

– Облиш радiти! Ти насамперед скажи, як нам з бусурманами знестися й домовитися?! За якихось два днi…

– Не переймайтеся такими дрiбницями, ваша милосте! Ви стiльки разiв громили загони кримчакiв, що вiдбитоi у них зброi…

– От-от: громив!

На обличчi Олiзара був написаний непiдробний розпач, коли вiн продовжив розвивати свою думку:

– Чого доброго, як довiдаеться татарва клята, хто по слуги вiд них просить, то й не захоче жодноi справи мати з моiми посланцями! А у нас часу обмаль…

– Нiхто нiчого не довiдаеться й не запiдозрить, не турбуйтеся!

– Як це не довiдаеться?! Як, тобто, не запiдозрить?! – сторопiв Семен.

– Та отак! – смиренно мовив Прохор, вiдразу припав вустами до хазяйського вуха й щось швидко зашепотiв. По мiрi розумiння почутого вираз обличчя Олiзара змiнився спочатку на спокiйний, а потiм i на досить задоволений. Старий вiдсторонився вiд слуги, розправив плечi, ляснув його по спинi й вигукнув радiсно:

– Ну, Копил, ну, хитрун!.. Ну й надумав же ти, чесне слово!..

– Завжди радий прислужитися вашiй милостi!

– Так-так… А як же ми довiдаемося, де саме в Рогатинi живе новоявлена князiвська дружина?!

– Та простiше простого: простежимо, куди гонець Вишневецького поiхав.

– А ти, часом, не додумався наказати комусь iз…

– Наказав, зрозумiло, – пiдтвердив Прохор. – Ще не знаючи навiщо, але наказав простежити за гiнцем, не привертаючи до себе зайвоi уваги. Тому до моменту нападу на Рогатин буде вiдомо, на який саме будинок напасти. Про всяк випадок можна буде й сусiдiв пошерстити, щоб уже напевно…

– Та-а-ак!

Олiзар знову ляснув слугу по спинi, пiдкрутив сивi вуса, крекнув вiд задоволення й мовив рiшуче:

– Ну що ж, хитрун, дiй! Бог тобi на допомогу…



Рогатин, кiнець 1517 року.

Татари напали перед самим свiтанком. Почалося з того, що спалахнули дахи двох сараiв у садибах, розташованих на самiй мiськiй околицi. Вогненнi вiдблиски затанцювали на стiнах кiмнати, де спала Марта, однак знахарка прокинулася, лише коли у дверi дрiбно затарабанили чиiсь слабенькi кулачки.

– Бiда яка, тiточко Марто!.. – скрикнула, влiтаючи в будинок разом iз клубами морозноi пари й диму, сусiдська дiвчина Любаша. – Кримчаки налетiли, залишенi вашим князем охоронцi вбитi лежать, от матiнка й послала мене до вас сказати, щоб…

– Сама бачу! – обiрвала ii слововилив знахарка. І без того все зрозумiло: зовнi долинав стукiт копит, кiнське iржання, свист i хвацьке гикання.

– Дякую тобi, дiвонько, бiжи геть звiдси!

Вони кинулися урозтiч: Любаша – назад на вулицю, тiточка Марта – до племiнницi. Ледь переступивши порiг кiмнати Олександри, заволала що е сили:

– Вставай, племiнничко, лихо сталося: бусурмани налетiли! Бери синочка – i бiгом до панотця в церкву, ховайся там у пiдвалi!!!

Олександра миттю схопилася на ноги, вкутала немовля у ковдрочку, поклала до великого кошика. Передавши дорогоцiнну ношу тiточцi, закуталася в теплу хустку (незважаючи на грудневий мороз, одягатися теплiше не було часу), пiдхопила кинджальчик, що лежав в узголiв’i лiжка, не впустивши шансу коротко висловитися iз цього приводу:

– Ну от, тiточко, тепер, мабуть, згодиться!

– Бiжiмо звiдси!!! – розсерджено гримнула Марта, неприязно поглядаючи на марну на вигляд зброю в руках молодоi матерi.

Вони кинулися геть iз будинку… але дiставшись вхiдних дверей, разом вiдсахнулися: просто на порозi застигла горiлиць Любаша, iз грудей якоi стирчала довга стрiла! Жалiслива Олександра зойкнула, схопила ii за плечi, вiдтягла назад у будинок. Втiм, занадто пiзно: сусiдська дiвчина вже не дихала.

– Тiточко Марто!.. – зi слабкою надiею в голосi звернулася Олександра до знахарки.

– Я тут безсила, – зiтхнула та.

– Але ж ми з Любашею майже однолiтки!..

– Їй уже нiчим не допоможеш, а тобi от про кого думати потрiбно! – нагадала Марта, потрясаючи в повiтрi кошиком iз немовлям. – А тому, племiнничко, давай-но звiдси назад…

– Куди це назад?! – здивувалася Олександра.

– Та не на двiр же! Там татарва, тож мерщiй назад у будинок i через вiконце…

Зненацька вогненний вiдблиск зметнувся прямо перед розкритими дверима, потiм нагорi щось затрiщало, потягнуло димом.

– Дах пiдпалили, клятi нехристi! – простогнала знахарка. – Ну, Олександрунько, коли не хочеш тут заживо згорiти, а бажаеш дитинча свое врятувати та чоловiка коханого дочекатися – тодi геть звiдси! Хутко!..

Не барячись бiльше анi секунди, жiнки кинулися до тильноi сторони будинку, розчахнули вiкно, вискочили через нього на заснiжений город, перетнули його й метнулися на темну вуличку, що вела до храму… От уже й церква Святого Духа зовсiм поруч, як раптом перед ними виросли двi чоловiчi фiгури: широкоплечi присадкуватi силуети, лисячi шапки на очi насунутi…

– Тiточко, тримайтеся позаду! – прошипiла Олександра, затуляючи собою знахарку. Попiвна розумiла одне: за спиною – найдорожчi для неi люди, перед нею – лютi вороги…

Далi все вiдбулося в лiченi секунди. Татарин, що стояв ближче, кинувся на нiбито беззахисних жiнок, але одразу лантухом звалився на снiг, судомно хапаючись за перерiзану горлянку.

– А-а-а?! – скрикнув його товариш чи то вiд несподiванки, чи вiд переляку. Олександра кинулась до нього, зробила рiзкий випад, як навчав Іван… i от уже другий татарин, моторошно завиваючи, корчився бiля ii нiг з розпатраним черевом, намагаючись утримати кишки, що лiзли назовнi.

– Олександру-у-унько-о-о!.. – видихнула вкрай здивована Марта. Немовби вiдчувши небезпеку, немовля у кошику завовтузилося й запхинькало.

– Хутчiш, хутчiш! – попiвна рiшуче пiдштовхнула тiточку вперед, до темноi громади церкви Святого Духа. Марта дiсталася жаданоi мети першою, потягнула за величезне мiдне кiльце… але дверi й не подумали пiддаватися! Як це ставалося дедалi частiше, Гаврило замкнувся у храмi, щоб в обiймах iз сулiею сивухи провести «цiлонiчну молитву за спокуту своiх i чужих грiхiв» – амiнь!.. Мiцно обiйнявши кошик з дитинчам лiвою рукою, правою знахарка заходилася калатати у дверi щосили, несамовито волаючи:

– Вiдчиняй, iроде! Вiдчиняй, мерзотнику!! Тут лихо сталося, а вiн!..

Олександра спочатку теж приедналася до тiточки, але потiм вiдступила подалi й пильно вдивилася у темряву. Їй здалося, що не о-о-он там далеко, а зовсiм поблизу, навiть десь поруч у пiтьмi причаiлася смертельна небезпека…

– Вiдчиняй, п’янице, щоб тобi незатишно було й на тiм свiтi, i на цiм!!! – басила знахарка.

За дверима нарештi почулося тихе шкарбання i невиразне бурмотiння священика.

– Вiдчиняй, гаде повзучий, гнидо, паразита кавалок!!! Вiдчиняй, бо!..

Щось просвистiло в повiтрi. Наступноi митi тiточка Марта якось безглуздо змахнула вiльною рукою, схлипнула й, не випускаючи кошика з дорогоцiнною ношею, упала на колiна, потiм звалилася долiлиць на притоптаний бiля входу в церкву снiг. З ii спини мiж лопатками стирчала довга стрiла.

– Тiточко!.. – видихнула Олександра. Першим ii намаганням було кинутися до знахарки i з’ясувати, чи можна iй допомогти, але!..

Але щось зупинило молоду жiнку, змусило озирнутися…

І вона зрозумiла, де саме причаiвся ворог!!! Не роздумуючи бiльше, замахнулася й навмання метнула кинджал туди, звiдки виходило вiдчуття небезпеки. Й одразу повалилася убiк. Друга стрiла просвистiла бiля самого вуха: Олександра вiдхилилася вчасно. З пiтьми ж долетiв лютий крик: зважаючи на це, кинджал, мабуть, що поцiлив!

Тiльки тодi вона кинулася до знахарки, перевернула на бiк…

Марта була мертвою.

Тут нарештi рипнули дверi церкви, i п’яний голос панотця Гавриiла мовив здивовано:

– А що сталося?..

– От вам, батечку, вiзьмiть!

Олександра ткнула йому в руки кошика з онуком, який тихесенько пхинькав, штовхнула в глиб храму й хотiла вже пiти туди ж. Але в цю мить запалахкотiв солом’яний дах на одному iз сусiднiх будинкiв, i у свiтлi вогню, що опромiнило вулицю, вона побачила того самого лучника, що вбив тiточку Марту й ледь не пiдстрелив ii саму. Щось настiльки надзвичайне було в його зовнiшностi, що молода жiнка закрила дверi церкви й повiльно пiшла до застиглого нерухомо татарина, з лiвого ока якого стирчало рукiв’я ii чудового кинджальчика.

Але тут iз провулку вискочили ще двое татар! Зрозумiвши, що втекти вiд супостатiв не вдасться, та й, кинувшись у церкву, вона вкаже шлях до свого батька й немовляти, Олександра кинулася до мертвого лучника. Перш нiж бусурмани встигли будь-що второпати, один з них уже валився на снiг, розкинувши руки: попiвна встигла висмикнути свою зброю з очницi вбитого ранiше супротивника й метнути в наступного.

І тут сталося щось неймовiрне: при падiннi татарська лисяча шапка звалилася з голови чергового ворога, i в танцюючому свiтлi недалекого полум’я Олександра побачила на його щоках i пiдборiддi… широку густу бороду!!!

Але ж таких борiд у татар нiколи не бувае?!

Якщо й росте щось, то кiлька жалюгiдних рiденьких волосинок…

То що ж це таке?!

Раптом страшний здогад сяйнув у мозку молодоi жiнки. І була ця проста, здавалось би, думка настiльки несподiваною, що геть паралiзувала ii волю. Бажання захищатися зникло, вона розпрямилася, опустила руки. Тепла хустка сповзла з голови, оголюючи пишну руду гриву неслухняного волосся з коси, що розтрiпалася.

– Ну що, стерво, твоя взяла? – процiдив другий уявний татарин, пильно розглядаючи ii й найменшоi уваги не звертаючи на товариша, який валявся бiля його нiг з кинджалом, що стирчав iз правого боку грудей, трохи вище печiнки.

– Ой, а ви хто такi? – промимрила Олександра неслухняним язиком.

– А от це тобi знати зовсiм нi до чого! Копил про всю цю справу патякати не велiв, бо якщо багато знаеш – мало живеш! Втiм, i жити тобi…

Наступноi ж митi щось величезне й важке опустилося позаду на ii тiм’я. У головi хруснуло, свiт вибухнув i розтанув. Непритомна Олександра впала на втоптаний снiг, залитий кров’ю вбитих нею ворогiв.


* * *

– Ну що, знайшли попика?

– Нема його нiде, наче й не було!

– А вилупка князiвського?!

– Теж немае!

– А куди ж вони подiлися?!

– Та хтозна!!! Може, у хатi живцем згорiли?!

– Ех, теж менi!.. Хату ж треба було спершу оглянути, а вже потiм пiдпалювати…

– Та я ж начебто стрiляв у бабу, що на порiг звiдти вискочила!

– Стрiляв – ну то й як?..

– Ну, i начебто поцiлив…

– Так поцiлив чи начебто?!

– Не знаю: начебто поцiлив…

– Так вона ж тут, у нас тепер!

– Ну, у нас…

– Тодi у кого ж ти тодi стрiляв?!

– Не знаю…

– Бовдур!!!

– Винуватий…

Трохи помовчали.

– А це стерво – це хоча б вона?!

– Та вона, вона! Хто ж iще…

– А ти певен?! Помiчнички чортовi, дурнi пустоголовi!..

– Та кому ж i бути, як не iй?! Сказано ж: руда бiсиця, вогонь-баба!

– Оце вже точно: ця що руда, то вже руда, згоден! Рудiше не бувае…

– Отож я й кажу: вогонь-баба! Ти подивись-но, скiльки вона хлопцiв наших однiею лiвою поклала: двох бiля хати, одного у провулку… Та ще й четвертого промiж ребер!.. І все одним-единим кинджальчиком. Вiдьма, чиста вiдьма!!!

– А може, i справдi вiдьма?!

– Еге ж! Тодi зрозумiло, як вона з хати вискочила, коли я ii пiдстрелив, а потiм у провулку опинилася!

– Точно! Тут усе зрозумiло, чому вона не здохла, коли я ii кийком уперiщив: вiдьма ж!..

– Твоя правда: дрючком по тiм’ячку дiстати й не здохнути…

– Так вiдьма ж, вiдьма, ясна рiч!

Той, що говорив, тицьнув носком важкого чобота Олександру, що лежала бiля його нiг непритомна. Попiвна сiпнулася, слабко застогнала, але очей не розплющила.

– Жива!..

– Живiсiнька, нас усiх, мабуть, переживе ще, коли ми iй от зараз же, негайно вiку не вкоротимо…

– Послухай-но, а якщо вiдьма вона, то з якого ж лиха до церкви бiгла?!

– А слiдом за тiткою своею!..

– Так вiдьма ж!..

– Ну то й що?! Будинок-то зайнявся, от i кинулася до церкви. Навiть чорт починае Боговi молитися, якщо не знае, як викрутитися, а вже вiдьма й поготiв з палаючого будинку в церкву рятуватися побiжить.

– Так, твоя правда.

Знову помовчали.

– А от тiтку ii навiщо вбили?! Сказано ж було зрозумiло: пiдстрелити жiнку, що iз немовлятком буде, – при чому тут баба стара?!

– А хтозна! Це ж не я стрiляв, а Прос. От його б i запитати…

– Та як же його запитаеш, коли вiдьма йому кинджалом прямiсiнько в око, та й на мiсцi поклала?!

– Ото вже точно вiдьма!!! Бачив ти бодай колись, щоб проста баба так запекло билася?!

– Нiколи не бачив!

– Ото й я про те саме веду!

– Змiюка!..

– Паскуда!..

Новi стусани чоботями. Новий слабкий стогiн непритомноi бранки.

– Послухайте-но, хлопцi… а що з нею робити станемо?!

– Як, тобто, що?! Онде рiчка неподалiк, знайдемо ополонку i…

– Не годиться! Ще по веснi спливе, чого доброго…

– Ну то й що з того?!

– А те, що Копил наказав суворо: влаштувати все так, начебто татарва на Рогатин налетiла. Отже, в ополонку нiяк не годиться!

– Це чому ж?..

– А хто з вас бачив татар, якi бранцiв в ополонцi топили б?!

– А-а-а!..

– Ото ж бо й ба!

– Ну, якщо так… Тодi вiдвезти ii подалi в лiс i закопати!

– Та ну?! Мороз землю, мабуть, не менш як на цiлий аршин скував. Ти що, сам особисто берешся iй могилку продовбати?!

– Ну-у-у… не знаю тодi.

– Ото ж бо й воно, що не знаеш! А хто з вас знае?! Ти?! Ти?! А може статися, ти?!

Усi загомонiли хором у тому розумiннi, що нiхто не знае.

– Погано, хлопцi, вкрай погано!.. Нам би ще якось iз тими впоратися, яких ця гадюка повбивала.

– Та з ними якраз усе простiше вiд простого: сховаемо поки що у лiсi, мiсце намiтимо, Копилу скажемо – вiн людиськ пiджене, небiжчикiв вивезе… А от з нею як бути?!

– Отже, послухайте мене, хлопцi: годi прикидати-гадати, вирiшувати щось потрiбно. Он погляньте, як непогода розiгралася: так i мете, так i мете!..

– Хуртовина – це добре: вона всi слiди нашi схоронить. Але от чого б такого iз цiею вогонь-бабою придумати?..

Довге мовчання.

Як раптом:

– А знаеш що… Я, здаеться, надумав!

– Ну, i чого ти там надумав?

– А давайте-но продамо це стерво справжнiм татарам, еге ж?!

– Справжнiм?!

– А що такого?! Ще й заробимо! Хоч i малий ясир[3 - «Живий товар», бранець, раб.], та зайвими грошики в калитцi не бувають…

– Послухай-но… але ж маеш рацiю, чорти б тебе вхопили!

– Х-ха, ще б пак! Це дотепер ми поспiшали, щоб ранiше за князя Вишневецького в Рогатин потрапити, а тепер нас утришия нiхто не жене. Поiдемо собi спокiйненько, знайдемо татар, продамо наш ясир, грошенята подiлимо по справедливостi…

– Тодi от що: ти запропонував – ти й роби! Бери iз собою Федька…

– А чому я?!

– Тому, що я так сказав! Отже, берiть цю руду вiдьму iз собою, несiть звiдси подалi, шукайте татарву, яка тут нинi так i нишпорить, продайте бусурманам – та й по всьому! Заразом шапки татарськi й усе iнше барахло, у яке ми наряджалися, i ще зброю також продайте якнайдешевше, не торгуючись.

– Щоб нiяких слiдiв, отже?..

– Авжеж, розумако, авжеж!

– Добре придумав, зробимо. А до речi, з Копилом дiлитися будемо чи?..

– А його яке дiло?!

– Ну-у-у, вiн все-таки нас сюди послав…

– То вiн що ж, з нами бабу цю чортову ловив, з нами пiд ii кинджал лiз?! Може, Копилу вона кишки на снiг випустила – га?!

– Або промiж ребер тицьнула…

– У-у-у, кинджал промiж ребер!.. Бiсиця!!! Хто б мiг подумати… Отже, мiж собою все подiлимо, честь по честi. І без Копила.

На тому й вирiшили.


* * *

– Стi-i-iй!!! Хто такi?!

– А ви хто будете?..

Двi групи озброених людей зупинилися одна проти iншоi на неширокiй лiсовiй дорозi. Бiльший загiн очолював молодий князь Вишневецький. Поява пiвдюжини обшарпанцiв (серед яких один був поранений, тому товаришi прив’язали його до сiдла, щоб не впав ненароком з коня) саме з боку Рогатина, де чекала на нього молода княгиня, здалася Івановi пiдозрiлою. За знаком проводиря один з його дружинникiв виiхав наперед i мовив:

– Ми люди князя Івана Вишневецького, вiн iде з нами, тож дивiться, не дуже-то… Або ми кожного з вас хутко на цiлу голову вкоротимо!

– Люди князя Вишневецького, кажеш?

– Так. А що?

Один з обшарпанцiв, що виглядав найстаршим, також виiхав уперед i мовив примирливо:

– А те, що вертаемося ми до хазяiна нашого – до Семена Олiзара. Чули, нiбито хазяiн гостюе у матiнки князя Вишневецького… Чи так це?

– Звiдки ви iдете? І чому в такому жалюгiдному виглядi?

– Хазяiн посилав нас у деяких справах спершу до Пнiва, потiм до Биткова.

– У яких таких справах?

– А от цього не скажемо!

– Навiть менi, князевi Вишневецькому?! – строго запитав Іван.

– Навiть тобi, княже, не гнiвайся! Хто нас посилав, перед тим i вiдповiдатимемо – перед хазяiном нашим Семеном Олiзаром.

Розгнiваний зухвалiстю простолюдина, князь мимоволi натягнув вуздечку. Кiнь пiд ним захропiв, притупнув правою передньою ногою… Втихомиривши жеребця, вiн мовив суворо:

– Хоч ти й нечемний, але маеш рацiю. Добре, вiдповiдайте перед своiм хазяiном… Але якщо не помиляюся, ви зараз не iз Пнiва iдете й не з Биткова? І ти не сказав, що ж з вами сталося таке, що…

– Твоя правда, княже, iдемо ми з Рогатина.

– З Рогатина?!

– Звiдти.

– А чому?..

– Чули ми, начебто татарва в окрузi швендяе, от i вирiшили по дорозi всипати бусурманам як годиться. У Рогатинi на них i наштовхнулися…

– Що-о-о?!

– А що чуеш, княже! Подивись-но тiльки, онде цi клятi нехристi одного з наших пирнули.

Слiдом за проводирем Вишневецький пiд’iхав до пораненого. Як раптом!..

– Звiдки це?!

Смертельно блiдий князь тремтячою рукою вказав на рукiв’я кинджала, що вiдкрилося його погляду пiд вiдкинутою полою рваного, заляпаного кров’ю плаща.

– Татарин кинув, – промурмотiв поранений, ледь розлiпивши пошерхлi губи. – Я на нього… а вiн, отже, як замахнеться – i!..

Не дослухавши його, Іван мiцно замружився, ткнувся обличчям у долонi й тужливо застогнав.

Безсумнiвно, це був той самий кинджальчик з дамаськоi сталi, що вiн подарував своiй молодiй дружинi й поводженню з яким навчав ii особисто. Та обставина, що слугу Олiзара поранив клятий татарин, могла означати лише одне: зброя перейшла до кримчака… ясна рiч, iз чиiх нiжних милих рученяток!!!

О-о-о, невже ж трапилося найжахливiше iз усього можливого?!

Що сталося з Олександрою i з iхнiм немовлям-синочком?!

А зi знахаркою Мартою?..

А зi старим пияком-панотцем Гавриiлом?..

О-о-о, горе, горе!..

Але яка користь з того, щоб сидiти на конi посеред заснiженого лiсу?! Скорiше, скорiше туди – в Рогатин!!!

Вишневецький вiдвiв долонi вiд обличчя, божевiльними очима знову подивився на рукiв’я кинджальчика. Найбiльше йому хотiлося вихопити зброю з рани, пригорнутися до неi губами й цiлувати, самозабутньо цiлувати предмет, якого зовсiм нещодавно торкалася вона – кохана жiнка, його дружина перед Господом Богом i людьми…

Проте водночас князь розумiв, що це найчистiше божевiлля: клинок для того й залишили на мiсцi, щоб поранений не сплив кров’ю! Витягнувши кинджал, вiн неодмiнно вб’е хороброго козака, який цiною власного життя намагався вберегти вiд рук поганцiв Олександру й iхнього синочка Дмитрика!..

– Ну, от що, – нарештi звернувся Іван до своiх людей, – вiдвезiть пораненого у Вишнiвець i простежте, щоб про нього подбали й поставили на ноги. А ти…

Вiн обернувся до проводиря обшарпанцiв i продовжив:

– Вiдправ разом з пораненим когось зi своiх, котрий слабший вiд решти. Іншi ж, з тобою включно, поiдуть з нами.

– Як це, княже?! – спробував заперечити проводир.

Не знайшовши за потрiбне хоч якось вiдреагувати, Вишневецький звернувся до пораненого:

– Як звати тебе?

– Захаром…

– Дивись-но менi, Захаре, лiкуйся добряче! Якщо живим залишишся – збережи цей кинджальчик… просто на пам’ять:

колись вiн належав особисто менi, а потiм надзвичайно дорогiй для мене людинi. Отже…

Втiм, часу на подальшi пояснення не було. Загони швидко роздiлилися, поранений пiд наглядом одного зi своiх товаришiв i двох князiвських дружинникiв потихеньку поiхав у Вишнiвець, iншi ж пiд проводом молодого князя помчали в Рогатин.

Однак прояснити ситуацiю на мiсцi не вдалося. Картина татарського набiгу, що вимальовувалася по залишених слiдах, виглядала доволi дивовижно. По всьому виходило, що татари налетiли на свiтанку, пiдпалили сараi садиб на околицi, потiм декiлька хат. Для чого – вгадати неважко: хотiли викурити людей з палаючих будинкiв, щоб забрати ясир. Тут усе ясно й зрозумiло, але!..

Але в тiм-то й рiч, що единим рогатинцем, зниклим пiсля набiгу, виявилася дiвчинка Любаша iз родини, що мешкала по сусiдству з Лiсовськими!!! Ще пiдстрелили жiнку з однорiчним хлоп’ям просто на порозi iхнього палаючого будинку. Вбили залишених князем дружинникiв i декiлькох чоловiкiв, якi намагалися наскочити на бусурман хто з голоблею, хто з вилами, хто з косою. Окрiм того, татарська стрiла наздогнала знахарку Марту бiля самого входу в церкву Святого Духа, куди, мабуть, вона кинулась рятуватися пiсля пiдпалу садиби панотця…

І зрозумiло, найстрашнiшим вiдкриттям для молодого князя Івана стала загибель його обожнюваноi Олександруньки: обгорiле до невпiзнанностi тiло iз залишком стрiли у грудях знайшли майже бiля самого входу в батькiвський будинок, що згорiв ущент.

Але в тiм-то й заковика, що бiльше нiкого з рогатинцiв не вбили, у полон не погнали – хiба що канчуками на скаку стьобнули!!! Що за дивний наскок такий?!

Єдине, що зрозумiв Вишневецький: оскiльки нiкого з поранених або вбитих кримчакiв (судячи з деяких закривавлених речей, що залишились на снiгу, могли бути й такi!) у Рогатинi не залишилося, татари, мабуть, були всього лише жменькою розвiдникiв, що вирiшили пiти в дикий степ не впорожнi, а хоч iз якимсь ясиром! Розвiдники кримчакiв зараз, у розпал зими – це теж зрозумiло: рiки замерзли, по мiцному льоду можна нестися на конях галопом, великий набiг вчинити – мила справа… Отже, варто очiкувати потужного вторгнення!

Але якщо вони перебили залишених князем дружинникiв, що перешкодило клятим полонити бiльше бранцiв?! Невже нещасна Олександра зi своiм iграшковим кинджальчиком (який у неi, зважаючи на все побачене, вiдразу ж вiдiбрали) та жменька чоловiкiв, озброених чим пiд руку пiдвернулося?..

Хоча довго ламати голову над цiею загадкою було нiколи, тому що потрiбно було подбати про немовля. Хвала Боговi, його Іван знайшов цiлим i неушкодженим! Точнiше, спершу знайшовся геть схибнутий вiд горя панотець Гавриiл. Священик сидiв на порозi свого храму бiля тiла знахарки Марти, обiйнявши порожнiй кошик, повiльно розгойдувався взад-уперед i монотонно пiдвивав у такт своiм рухам:

– Чу-у-у-ю!.. Чу-у-у-ю!.. Чу-у-у-ю!..

На всi питання навколишнiх i спроби розбурхати його старий не реагував зовсiм. Лише коли до нього пiдступив сам молодий князь, пiп зненацька заволав:

– Вогонь, вогонь!!! Пропала, пропала донечка, ой, пропала!..

Схоже, бiдолаха збожеволiв чи то вiд горя, чи вiд пияцтва (у вiвтарi храму знайшлася порожня сулiя з-пiд сивухи), чи то вiд усього разом. Побачивши настiльки безрадiсну картину, Вишневецький вiдчув, як серце в грудях ледь не обiрвалося вiд найчорнiших думок. На щастя, сумнi припущення не пiдтвердилися: виявляеться, його синочку дала притулок жалiслива молодиця – парафiянка церкви Святого Духа, що нагодувала й переповила княжича.

– Поiдеш зi мною, будеш йому мамкою[4 - Тобто годувальницею.], – розпорядився князь.

На розоренiй околицi Рогатина робити було бiльше нiчого: татарськi розвiдники зникли, поранених i, можливо, вбитих забрали iз собою, погнали як ясир одне-едине дiвчатко Любашу. Хуртовина надiйно схоронила слiди.

Тепер потрiбно було поховати вбитих (у тому числi юну княгиню Олександру Вишневецьку i стару знахарку Марту) й жити далi… І готуватися вiдбивати великий набiг кримчакiв!..



Вишнiвець, початок 1518 року.

Семен Олiзар пiсля розмови з молодим князем Іваном Вишневецьким був явно не в дусi, коли прийшов у вiдведенi йому покоi й голосом, що не вiщував нiчого доброго, покликав до себе Прохора. До речi, слугу вiн обiзвав «невiрним псом», що також було загрозливим знаком.

Проте Копил з’явився на заклик. І, звiсно ж, був негайно схоплений Олiзаром за комiр сорочки, притиснутий до стiнки, пiсля чого хазяiн прошипiв роздратовано:

– Ти що накоiв зi своiми людиськами, га?! Що накоiв, гнидо смердюча, розумiеш?!

– А що такого?.. – абсолютно щиро здивувався Прохор.

– Тобi як було велено вчинити?!

– Зробити видимiсть татарського набiгу – я ж це сам i запропонував…

– Ну?!

– Залишених князем дружинникiв повбивати, щоб не заважали, на околицi Рогатина, де, за отриманими вiдомостями, живе князiвська дружина, людиськ з хат повикурювати, всiх бабiв з малолiтнiми дитинчатами перестрiляти, а решту…

– Так! І що ж твоi паскуди накоiли?!

– А що такого?!

– Куди ця сама новоявлена княгиня подiлася?!

– Їi схопили, потiм у лiсi прибили, двое повезли кудись подалi в хащi поховати…

Коротко розмахнувшись, Семен ударив Копила кулаком в обличчя.

– За що, ваша милосте?! – зойкнув ошелешений слуга.

– За те, що твоi людиськи князiвську дружину там же, в Рогатинi, не прибили – от за що!!!

– Так вона ж з кинджалом була, виявляеться, – хто ж знав-то?!

– З кинджалом?!

– Ну так!!!

– Одна баба з кинджальчиком проти дюжини кремезних козакiв?!

Ще один удар. Цього разу Копил промовчав, розумiючи справедливiсть хазяйського докору.

– Мовчиш?! І правильно!

– То в чiм рiч, ваша милосте?! Князь же думае собi, що згорiла його коханка в хатi своiй – ну, то й нехай думае!!!

– Згорiла?!

– Так!

– У хатi своiй?!

– Ну так!..

– А хто ж там згорiв, коли людиськи твоi в лiс ii потягнули?!

– А хтозна! Головне, щоб князь…

Третiй удар в обличчя змусив Копила замовкнути.

– Та-а-ак, далi… Що з немовлям трапилося, з цим вилупком князiвським?!

– Згорiв вiн!

– Як так згорiв?! І вiн згорiв?!

– А в хатi разом з батьком цiеi самоi князiвськоi…

Одразу на обличчя Копила впав черговий потужний удар.

Передчуваючи недобре й облизуючи кров з розбитих губ, Прохор з жахом вислухав наступнi слова хазяiна:

– Отже, нiчого поганого вилупковi князiвському не зробилося! А-нi-чо-гi-сiнь-ко-о-о – зрозумiв, бовдуре?! Виявляеться, метка матуся встигла вiдвести свого батька до церкви, туди ж вiднесла й маля!!! Твоi людиськи церкву цю саму обшукати здогадалися?!

– Не знаю!.. – поринаючи в безодню жаху, промимрив Копил.

– Не знаю!.. Не знаю!.. – передражнив слугу Олiзар. – А треба було б знати. Оскiльки тепер князь Вишневецький заявився сюди разом зi своiм вилупком та ще i з якоюсь новоявленою мамкою!..

Семен замовк, щось обмiрковуючи. Але раптом вiдпустив слугу, вiдiйшов до далекоi стiни, впав на лаву й прорипiв слабким старечим голосом, бiльше схожим на стрекотiння цвiркуна, нiж на звичайний грiзний «олiзарiвський» рик:

– І знаеш, що запропонував менi Вишневецький?! Добре, каже, згоден – мовляв, вiзьму за дружину твою дочку Настусю…

– Так у чiм же рiч?! – здивувався Копил. – Ви ж для того все це й затiяли, щоб…

– Я все це затiяв, щоб моя дочка вiд князя Вишневецького дiточок прижила! А тепер виходить, що менi потрiбно до своеi родини князiвського вилупка прийняти, якого твоi людиськи вбити не сподобилися.

– Як це?!

– Та отак!.. Вишневецький сказав: мовляв, моему синочку термiново мати потрiбна, отже, Олiзаре, вiзьму я за дружину дочку твою Настусю, але з однiею умовою – щоб була вона княжичу моему Дмитриковi рiднiшою вiд матерi рiдноi, котру татарва пiдстрелила й у хатi спалила… Нехай усi близькi мовчать про те, що не твоя Настуся його на свiт Божий народила. І ти мовчи, тестю мiй новоспечений. А хто княжичевi хоч слово правди бовкне, того я!.. особисто!..

Олiзар зробив руками жест, немовби душив когось. І закiнчив плаксиво:

– От що ти накоiв разом iз твоiми людиськами вошиними – зрозумiв тепер?..

Копил убито мовчав. Тодi Семен заговорив знов:

– Чи всi твоi помiчнички повернулися вже пiсля тiеi справи?

– Не всi: трьох князiвська жiнка прирiзала, двое вiдправилися у лiсовi хащi ii тiло схоронити та заразом i татарських речей позбутися. Щоб нiяких слiдiв, отже…

– Ну, тодi затям: коли додому повернемося разом з усiма – кожен iз твоiх людиськ як особисту мою вдячнiсть за отаку службу дiстане по десятку батогiв!

– Але ж, господарю!..

– А ти, Копиле, всi двадцять отримаеш!!!

Голос Олiзара нарештi зробився колишнiм – грiзно-рикаючим.

– Помилуйте, хазяiне!..

– А хто помилуе мене, кому чужого княжича тепер потрiбно буде виховувати, немов рiдного онучка?!

Слуга розсудливо промовчав.


* * *

Повернення двох шибайголiв, якi поiхали шукати татар i продавати iм бранку, так i не дочекалися. Що з ними стало, не вiдае нiхто. Може, побачивши у них не тiльки непритомну жiнку, але й татарський одяг зi зброею й зрозумiвши, з кого все це добро знiмали (i при яких обставинах!), розлюченi кримчаки просто прирiзали невдалих «купцiв». А може?.. Втiм, мало що траплялось у тi неспокiйнi часи!



Одне зрозумiло: якби не жадiбнiсть цих дрiб’язкових брудних людиськ, наша iсторiя закiнчилася б досить швидко: зв’язану Олександру схоронили б пiд шаром труску в якомусь яру або утопили в ополонцi – на тiм, як кажуть, i кiнцi у воду…



Але, на щастя чи на нещастя, самовiльне й зовсiм неважливе, на перший погляд, рiшення Олiзарових прислужникiв круто змiнило майбутне, принаймнi, не тiльки однiеi гiгантськоi iмперii, але ще низки краiн…



Що ж очiкувало попереду на нещасну страдницю?




Глава 5

Бранка


Дикий степ, 1518 рiк.

Усвiдомлення себе поверталося повiльно, накочувало i знову зникало, залишаючи по собi бiль, що пульсував десь мiж тiм’ям i потилицею, та брудно-кривавi спалахи тьмяного свiтла, що в такт iз болем розривали пiтьму безпам’ятства.

Перша картинка реальностi, бiльш-менш чiтко закарбована у пам’ятi, була така: вдягненi по-зимовому трое чоловiкiв у кошлатих шапках з лисячими хвостами (з одягу чомусь найбiльше запам’яталися саме шапки) стоять один напроти iншого й про щось сперечаються незрозумiлою мовою, запекло тицяючи пальцями то кудись удалину, то на речi, наваленi купою неподалiк. За ними виднiються стриноженi конi.

Дерев поблизу немае: чи то луг, чи степ. Сонця на небi не видно – його закрили низькi шаруватi хмари. День зараз, ранок чи вечiр – сказати важко: зима… Так, саме зима: лежати на снiгу холодно… а лежала вона саме на снiгу!

Побачене породило у збудженому мозку якiсь неяснi, але водночас чiтко пов’язанi з небезпекою асоцiацii, що вилилися в миттеве рiшення: БІГТИ, ТІКАТИ ЗВІДСИ!!!

Вона спробувала поворухнутися, однак, по-перше, виявилося, що руки туго скрученi за спиною, а по-друге, навiть найнезначнiший порух вiдбився диким розривним болем у потилицi. Полонянка жалiбно застогнала. Один iз чоловiкiв миттю залишив iнших сперечальникiв, пiдiйшов до неi, легко пiдняв iз землi, поклав собi на плече й понiс до своеi присадкуватоi кобилки. При цьому, незважаючи на бiль, що посилився, бранка помiтила трохи далi ще двох чоловiкiв – тiльки цi розпласталися нерухомо, застигли у неприродних позах, а снiг довкола них був пофарбований чимось червоним.

Розглянути усе це бiльш детально полонянка не встигла: ii саме донесли до коня, перекинули через сiдло… i для вiрностi вдарили кулаком кудись у шию. Удар вiдбився у збудженому мозку вибухом нестерпного болю. Нещасна скрикнула i знепритомнiла.

Наступного разу отямилася в якомусь вiзку: лежала просто на купi абияк навалених речей, вiнчаючи цю купу i немовби ставши ii прикрасою. Голова нестерпно нила, бiль буквально розривав ii на шматки! Спрага висушила нутро, навiть губи пошерхли. Поранена застогнала й вимовила одне-едине слово:

– Пити…

Вiзок миттю зупинився, причому рiзке припинення руху вiдгукнулося в потилицi новим нападом болю. Десь збоку зарипiв снiг, сiро-бiле навколишне свiтло майже повнiстю закривало обличчя темношкiрого татарина з вузькими розкосими очицями й чорною з легкою сивиною рiденькою борiдкою. Знову ii охопило почуття небезпеки, знов закортiло бiгти… але тепер у бранки не вистачало сил, навiть щоб поворухнутися. Тому вона повторила свое тихе благання:

– Пи-и-ити… Пи-и-ити…

Обличчя татарина на мить зникло i з’явилося знову, а на губах вона вiдчула щось приемно-холодне. Скосила очi: татарин тицьнув iй в обличчя пригорщу снiгу. Новий спогад сплив у збудженому мозку. Точнiше, не спогад, а… кимсь сказанi слова: «Ану ж бо, пустунко, не смiй iсти бурульки! Вони холоднi, ти ж застудишся, дурненька!..»

Спогад зiгрiвав душу, але водночас викликав якусь сторожкiсть. Хто вимовив цi слова, коли? Що сталося з цiею людиною… тобто з цiею жiнкою?!

Так-так, iз жiнкою… Саме iз вже лiтньою, але такою турботливою ласкавою жiнкою!..

Але сталося щось негарне: на розум спадали тривожна обстановка, незрозумiлi вороги, осяяна полум’ям пожежi нiч, встромлена помiж лопаток стрiла, тужливий стогiн…

Смерть!!!

Але нi, нi!.. Думати про смерть нiяк не хотiлося: вiд цього лише подсилювався розривний бiль у головi. Зате крижаний смак пухнатого снiгу настiльки приемний… майже як смак тiеi бурульки з далекого дитинства!..

Дочекавшись, коли пригорща повнiстю розтане, бранка просмакувала кожну крапельку холодноi вологи й мирно заснула на купi награбованого барахла пiд розмiрене порипування колiс татарського вiзка.


* * *

Але то були всього лише окремi картинки, що насилу складалися у щось цiлiсне. У всякому разi, пiзнiше вона нiколи не змогла б iз упевненiстю сказати, скiльки часу й у якому напрямку ii везли заснiженим степом, а також хто були люди, що передавали ii один одному… або що перепродували?!

Цього вона не знала.

Перший же бiльш-менш цiлiсний спогад мав такий вигляд. Вечiр. Зовсiм незнайоме i якесь чужинське, до нестями незрозумiле житло. Схилившись над нею, незнайома лiтня жiнка намагаеться напоiти ii запашним вiдваром з довгастоi дерев’яноi миски. Пошерхлi губи мимоволi жадiбно ловлять напiй, а жiнка примовляе:

– Отак, Настусю, добре, добре! Пий, рiдненька, пий i одужуй.

Потiм крiзь тупий головний бiль i безперервне гудiння у вухах прорвалися стогони й приглушенi ридання знесилених людей. Раптом хтось заголосив, але свиснула нагайка, тодi пронизливий крик перейшов у слабкi схлипування, якi незабаром припинилися зовсiм… або ж перестали сприйматися збудженим мозком.

– Настусю, ти як? – запитала незнайомка, що схилилася над нею. Поранена зрозумiла, чим викликане стурбоване запитання: вона перестала сьорбати вiдвар з пiднесеноi миски.

– Чому ви мене Настею кличете? – запитала, намагаючись вiдсунути дбайливу руку.

– А тебе тут усi Настусею кличуть через рану твою.[5 - Анастасiя (грецьк.) – «вiдроджена до життя», «воскресла».]

– Через рану?.. При чому тут рана!

– Так тебе ж, дитинко, так по тiм’ячку вперiщили, що там уся голова розбита! Один лише Бог милостивий знае, як ти пiсля такого удару живою залишилася. Хiба що коса тебе врятувала – онде у тебе волосся яке пишне…

По тiм’ячку?!

Дрючком, здаеться?!

Або каменем?..

Однак спроба згадати подробицi викликала лише новий напад болю. Незнайомка тим часом продовжувала:

– Але це добре, а от як у дорозi не померла?! Я вже стiльки поранених на своему вiку бачила, а й то думала, що ти помреш на третiй день пiсля того, як тебе сюди привезли… Але, дивлюся, вже два тижнi протягнула, зараз от на третiй пiшла.

– Третiй тиждень… Ой, а чи довго мене везли сюди?

– А хто ж його знае, дитинко!

– Тодi скажiть, де це я?

– У полонi, Настусю, де ж iще…

– У полонi?!

– Ну так, у кримчакiв.

– Ой?! Невже ж у самому Криму?!

– Що ти, що ти! До Криму того, мабуть, далеченько… Тут у них посеред голого степу начебто поселення тимчасове, кочовище чи як його ще назвати можна! Загалом-то, сюди бусурмани звозять усе, що довкола награбувати встигли. Такi от справи, Настусю.

– Настуся, Настуся… Мене…

Вона трохи забарилася, потiм заперечила рiшуче:

– Нi, мене не так звуть!

– А як же тодi, дитинко?

– Як?..

Тiеi ж митi колишня рiшучiсть зникла, змiнившись непевнiстю: можливо, ii колись справдi звали Настусею… але нечасто й начебто жартома… Але по-справжньому ж так не бувае! Якимсь iншим було iм’я – от тiльки яким саме?!

– Не знаю, – зiзналася нарештi.

– Ну що ж, отже, вiдгукуйся на Настусю, поки не згадаеш!

– Добре… А вас як звати?

– Ганною.

Знахарка ще раз напоiла ii трав’яним вiдваром, перемiнила пов’язку на головi, тицьнула в руку половинку зачерствiлого коржа i залишила у спокоi. Так було й наступного дня, до вечора ж усi несподiвано ожили, заметушилися. Ганна, проходячи повз неi, шепнула потихеньку, що татари зiбралися переганяти iх на нове мiсце, тому що за ними нiбито погналися козаки. І хоча нестерпний бiль так i розривав голову, у серцi зародилася слабка надiя: а раптом станеться диво – загiн козакiв наздожене iх i звiльнить бранцiв?!

Разом з тим виникла й поступово змiцнiла впевненiсть…

Так-так, справдi, у неi ж е коханий!

Хоробрий, героiчний, котрого кличуть…

Кличуть!..

І хоч iм’я вона згадати не могла, але чомусь твердо впевнилася: це вiн, саме вiн – ii суджений – веде по слiду мерзенних викрадачiв загiн хоробрих козакiв, вiн звiльнить ii, вирве з хижих пазурiв кримчакiв!!!

Як раптом…

– Іванко! Тiточко Ганно, його Іванком кличуть!!!

– Кого, мила?

– Чоловiка мого! Це вiн, вiн веде козакiв, щоб нас порятувати, я знаю!..

– Хто вiн? Твiй чоловiк?

Не зважаючи на недовiрливiсть у голосi знахарки, вона палко вигукнула:

– Ну так, адже вiн… Ну так, вiн же князь!!!

– Князь?

Лiтня знахарка недовiрливо оглянула жалюгiдне лахмiття, у яке була вдягнена молодиця, яка, мабуть, з’iхала з глузду. Нiчого не сказавши, вiдiйшла подалi: мало чого можна чекати вiд божевiльноi?! Втiм, звiдки Ганнi знати, що все почуте – найчистiша правда! Хоча вона й не могла нiчим пiдтвердити своi слова, однак вiдчуття власноi правоти для неi самоi вистачало з надлишком. Справдi, деякi речi вмирають лише разом з людиною, а поки живий, iх нiчим iз серця не витравити!..

Тепер думка про те, що ii коханий Іванко перебувае десь поблизу, що вiн незабаром наздожене клятих кримчакiв i звiльнить ii, давали пораненiй сили переборювати тягар пiшого переходу через степ. Іти справдi було нелегко: чи тому, що весна поступово вiдвойовувала права у зими, чи через те, що гнали iх на пiвдень, але з кожним днем ставало теплiше. Снiжний покрив спершу пiдтавав, потiм зник остаточно, тож насичений водою верхнiй шар землi поступово перетворювався на бруд, у якому грузнули босi ноги.

Зв’язанi або скованi по декiлька людей, позбавленi надii мученики брели, а татари пiдганяли iх нагайками. Бранцi стогнали, ридали, голосили, але йшли усе далi, не насмiлюючись ослухатися погоничiв, торували в нескiнченному степу лиховiсну стежину смертi. Чорнi круки летiли слiдом, розраховуючи на легку поживу.

У цiй атмосферi загальноi покiрностi й розпачу думки про доблесну козацьку дружину пiд проводом хороброго князя Іванка поступово вивiтрилися зi збудженоi свiдомостi молодоi жiнки, що замiсть втраченого прийняла нове iм’я «Настуся». А потiм вона остаточно зневiрилася в реальностi своiх неясних спогадiв! Звiсно ж, ii чоловiк Іванко – це не бiльш нiж вигадка збудженоi свiдомостi, наслiдок удару дрючком у потилицю. Одне добре: на той час поранена остаточно пристосувалася до труднощiв пiшого переходу через дикий степ.

Втiм, найжахливiшими були привали: татари гвалтували жiнок, добивали немiчних. Стогiн i дикi зойки долинали звiдусiль. Жах i безвихiдь сковували волю, не давали найменшоi можливостi думати… Одне лиш питання хвилювало нещасну бранку: «Чому?! Чому нiхто жодного разу не вдарив мене? Може, тому, що пiсля чергового переходу я каменем падаю на землю й тихесенько покiрно лежу?..»

Онде чоловiк упав, немов пiдкошений: кинувся на озвiрiлого бусурманина, намагаючись захистити вiд нього чи то дочку, чи дружину, – а тепер лежить мертвий. Може, залишився б живим, якби був тихим i мирним, як от вона?.. А так i не допомiг нiкому, й життя позбувся! Он жiнка заливаеться слiзьми: татарин нещадно шмагае ii нагайкою, а вона голосить щосили…

Отже, единий прийнятний для бранця вихiд – у покiрностi!

Настуся обережно здiйнялася на ноги, пошукала очима: чи е серед бранцiв хоча б один знайомий?! Але нi, не знайшла… За час шляху полонених кiлька разiв передавали черговим господарям, зв’язували з новими товаришами по нещастю й роздiляли зi старими. Отже, тепер усе, край – допомоги чекати нема звiдки, залишаеться звикати до життя у неволi.

Їй тепер здавалася смiшною сама думка про те, що козаки кинуться у незвiданi простори дикого степу переслiдувати татар заради порятунку жалюгiдноi купки бранцiв. Нiхто iх не врятуе – це найдурнiша вигадка нещасних для самозаспокоення! Немае бiльше козакiв-захисникiв! Нема, як i не було – перевелися всi до останнього!!! Залишилися самi тiльки кримчаки, якi панують над ними й роблять усе, що схочуть. Доведеться або вмерти, або змиритися з отаким порядком речей – третього не дано.



Крим, 1518 рiк.

Скiльки часу iх гнали степом, сказати важко. В усякому разi, минула не тiльки зима – уже й весна змiнилася надзвичайно спекотним, сухим лiтом. Якщо ранiше бранцi страждали вiд холоду, потiм вiд розкислого пiд ногами бруду, то тепер знемагали вiд спраги й укусiв комах. До того ж кайдани й мотузки буквально до кровi натирали щиколотки i зап’ястки…

На одному з довгоочiкуваних привалiв, що давали хоч якийсь вiдпочинок змученим тiлам (до безчинства погоничiв усi поступово звикли, а тому вже майже не звертали на них уваги), Настуся вiдчула дивний запах, сирий i протухлий. У небi кружляли вже не чорнi круки, а стерв’ятники – птахи бiльшi та страшнiшi.

– Де ми? – поцiкавилася вона у найближчого чоловiка, худого немов жердина, зарослого густою бородою чи не до самих очей.

– Сиваш уже поруч, – приречено вiдповiв той.

Пiсля полудня пiдiйшли до води, що поширювала огидний гнилий сморiд. Бранцiв розв’язали, дозволили скупатися. Вода виявилася не тiльки смердючою, але й, зовсiм несподiвано для Настусi, гiрко-солоною на смак, а тому непридатною. Татари не попередили полонених про це заздалегiдь i тепер вiдкрито насмiхалися над нещасними, жестами зображуючи, як тi зачерпують долонями воду, п’ють i з огидою спльовують. Однак веселощi тривали недовго: не давши бранцям як слiд обсохнути, татари погнали iх далi.

Ще через кiлька днiв дiйшли до невеликого мiстечка.

– От i Перекоп… – простогнав хтось. Вилицюватий татарин, що очолював колону, наполегливо постукав у ворота. Огрядний i надзвичайно поважний на вигляд чоловiк у величезнiй, дивного вигляду шапцi, що являла собою намотанi на голову скрученi рушники, вийшов у супроводi стражникiв, щось скомандував, вказуючи на колону бранцiв, i повiльно зник у вiдкритих дверях.

Вперше за час, проведений у полонi, стражники розвели жiнок i чоловiкiв на рiзнi боки. Ридання й лемент супроводжувалися свистом бичiв i страдницьким голосiнням бранцiв.

Потiм з юрби чоловiкiв вiдiбрали найдужчих, iз жiнок – найкрасивiших. Нiкого бiльше не били, просто окремi групи погнали, немов овець, у рiзнi боки. Тих, кого не вiдiбрали нiкуди, загнали у дивну присадкувату дощану споруду з очеретяним дахом.

Коли черга дiйшла до Настусi, татарин, який стояв поруч iз нею, щось швидко забелькотав, замахав руками, але пан з намотаним на голову рушником тiльки вiдiпхнув його убiк i заперечно покрутив головою.

– Бакшиш, ефендi[6 - У даному разi: «Заплати, пане!»]! – кричав степовик, але нiхто не звертав уваги на його претензii. Бiльше того, стражники подивилися на нього доволi загрозливо. Тодi татарин штовхнув бранку настiльки грубо, що вона впала на дорогу, повiльно витягнув iз пiхов ятаган, схилився над жертвою… Настуся приготувалася негайно зустрiти смерть, але кримчак чомусь передумав, iз шумом видихнув повiтря крiзь стиснутi зуби i пiшов геть, невдоволено бурмочучи щось пiд нiс.

Зв’язана молода жiнка й далi лежала в курявi, не маючи сил пiднятися, ба навiть просто скрикнути. Ворота закрилися, кочовики забралися геть, стражники не звертали на неi найменшоi уваги. Настуся зрозумiла: ii просто залишили вмирати. Ну що ж… отже, ii душа незабаром полетить на небеса, тодi припиняться всi ii муки! От i нехай, от i добре…

Жага життя остаточно полишила стражницю.

Сонце нещадно припiкало спину й потилицю, але це викликало всього лише слабеньку досаду, не бiльше. Настуся покiрно чекала скорого кiнця.

Нарештi свiдомiсть покинула ii…

І тут ворота вiдчинилися: прибула наступна партiя бранцiв. Тодi з критого вiзка вийшла гарнесенька рабиня, на вiдмiну вiд iнших не скована. Бiльше того, до неi навiть був приставлений особистий служник у бiлоснiжно-чистому одязi! Рухаючись плавно й велично, рабиня походила навколо вiзка, розминаючи затерплi ноги.

Тодi-то ii увагою й заволодiло нерухоме тiло. Стерв’ятники сидiли неподалiк вiд жертви, готовi в будь-яку хвилину почати трапезу, але оскiльки дотепер не приступили – отже, кинута в дорожню куряву нещасна й досi жива.

Справдi, ось тiло ворухнулося, пролунав слабкий стогiн, бiльше схожий на подих…

Як раптом виряджена в шовки рабиня здригнулася i щодуху кинулася до конаючоi! За нею помчав слуга i стражники, що були поблизу.

– Олександрунька! Моя дорогенька подруженька! Я зараз!.. Я тут!..

Не звертаючи уваги на те, що ii прекрасний одяг може забруднитися в пилюцi, красуня притискала до пишних грудей ледь живу мученицю й, обливаючись рясними сльозами, повторювала одне й те саме:

– Хвала Боговi! Хвала Боговi! Хвала Боговi!..

Пiдоспiлi стражники не знали, як поводитися. Вони розумiли, що жiнок потрiбно якось роз’еднати; тiльки от як?! Судячи з багатих убрань, рабиня була незвичайно дорогою, а присутнiсть при нiй слуги говорила про те, що задаток за неi вже отримано – причому, як видно, чималий!.. І от незважаючи на свое високе становище, ця дорога рабиня валяеться в дорожнiй курявi, вчепившись у виснажене тiло, вже майже покинуте багатостраждальною душею…

– Панi, киньте ii зараз же! Ви хочете служницю, так? То ми купимо вам будь-яку з них… з оцих!.. або он iз тих!.. Будь-яку – ви чуете?! Та хоч двi!.. Так хоч би навiть i три!.. Але тiльки облиште це падло спокiйно подихати!.. – кричав розгублений слуга, вказуючи на групки вiдiбраних бранок.

– Не хочу нiякоi iншоi! Хочу оцю, тiльки цю!!! Вона буде моею служницею, ти чуеш?! – волала красуня, ридма ридаючи й повторюючи: – Олександрунько, Олександрунько, моя золота подруженько!.. Це ж я, Марисенька твоя! Пiзнаеш?..

Вмираюча отямилась, але лише слабко стогнала: з одного боку, вона досадувала на те, що iй не дають сконати спокiйно, з iншого ж – була щасливою тому, що бодай в останнi хвилини життя до неi все-таки повернулося справжне iм’я… хоча вона й не могла нiяк збагнути, хто ця прекрасна жiнка! Здаеться, колись у минулому… i навiть в iншому свiтi, де зовсiм не було страждань, саме лиш повне щастя…

Але нi, нi – не згадати!!! Занадто давно це було, занадто багато горя звалилося на неi одразу, i це геть-чисто змело усi спогади.

Тим часом стражники почали нову обережну спробу розняти жiнок, проте ошатно вдягнена рабиня гримнула на них настiльки люто, що вони миттю вiдскочили на доволi пристойну вiдстань.

– Ну що ж, панi, нехай буде по-вашому, – миролюбно пропхинькав пiдоспiлий на гвалт товстий евнух. – Дозвольте нам оглянути це падло, тодi ми визначимо, яку допомогу потрiбно надати тiй, у якiй ви угледiли казна-яку цiннiсть.

Однак рабиня нiзащо не бажала вiдпускати тiло, вона тiльки послабила обiйми. Пiдiйшов табiб[7 - Лiкар (тюрк.).], гидливо оголив помираючiй жiнцi живiт, потiм оглянув спину, розкрив рот, провiв пальцями по зубах. В останню чергу оглянув рану на головi, довго морщився, кивав якимсь своiм думкам, однак зрештою наказав своiм людям перенести конаючу до фортецi, а сам попрямував до iнших груп бранцiв.

Отак Настуся (яка виявилась раптом Олександрою… так-так, саме Олександрою!.. нарештi справжне iм’я повернулося, i тепер вона спробуе не забути його – якщо тiльки залишиться живою) опинилася серед рабiв, вiдiбраних для постачання до султанського палацу. Їi помили, переодягли, змастили обличчя й губи олiею, натерли чимось грузлим i пахучим рану на головi, зверху наклали чисту пов’язку. Пiсля цього помiстили в окрему клiтку, поклали на солому, причому зв’язувати руки тепер уже не стали. Тодi лише оглянути бранку прийшов евнух. Схвально зацокав язиком, мовив:

– Чьок гюзель![8 - Буквально: «Дуже красива», – коротше, красуня (тюрк.).]

Це були першi турецькi слова, якi вона зрозумiла без сторонньоi допомоги. Отак бувае в життi: нiколи не знаеш наперед, звiдки до тебе прийде порятунок… Хоча чи порятунок?..

Тепер Олександра жила у своiй клiтцi, ранком i ввечерi одержувала по невеличкому коржику, удень – по маленькому кувшинчику води. Ошатна рабиня, що звалася Марисенькою, бiльше не з’являлася. Тодi навiщо тримати тут ii?! Не могли ж тюремники просто забути про неi… Та й, судячи з розмов на площi в день ii чудесного порятунку, ii вже купили як служницю для цiеi самоi Марисi!

А може, не купили?! Може, просто вирiшили не дати вмерти? Або ця сама Марися просто наказала оплатити ii лiкування й утримання… або це зробили новi господарi красунi Марисi!..

Бранка губилася в здогадах, але все ж таки поступово впевнилася: очевидно, чекають, коли вона набереться сил – швидше за все, перед новою далекою дорогою. Час тягнувся настiльки ж повiльно, як i одужання. Рана на головi була, здаеться, дуже серйозною, тому гоiлася нестерпно довго. Інодi Олександра непритомнiла, iнодi ж просто вiдключалася вiд реальностi, хоча тiло ii в цей час продовжувало жити зовсiм окремо вiд душi.



Чорне море, 1520 рiк.

От саме пiсля чергового такого нападу «вiдсутностi душi в тiлi» бранка зненацька для себе отямилася в корабельному трюмi. Олександра зовсiм не пам’ятала, як опинилася тут. Нiхто не звертав на неi анi найменшоi уваги. Кожен був зайнятий якоюсь своею справою…

…Купець Айваз вiз правителевi живу данину вiд Татарського ханства: чарiвних слов’янських дiвчат – у гарем, маленьких мiцних хлопчакiв – для поповнення корпусу яничар. Також вiн прикупив за нагоди декiлькох рабинь винятково для себе, маючи намiр вигiдно перепродати iх на ринках Бедестану. Айваз уже пiдраховував майбутнi баришi (на щастя, товар цього разу був вiдмiнний), коли настiльки солодкi мiркування порушили крики слуги-помiчника Акрама:

– Хазяiне, накажiть викинути це божевiльне дiвчисько з трюму!

– Руду, чи що? – поцiкавився купець лiниво.

– Їi, кляту!!! Вона нiчого не iсть, не п’е, а тiльки стогне й жахливо вие!..

– То куди ти пропонуеш ii подiти?..

– Та кажу ж – за борт, невелика втрата! Їi крики зводять iнших бранок з глузду, вони б’ються об стiнки трюму – чого доброго, ще покалiчаться… Як iх тодi продамо?!

– Ах, негiдницi!.. – Айваз пiдiбгав губи й розпорядився: – У ланцюги всiх до единоi, зараз же, швидко.

– Так вони ж i без того закутi! То що, дозволяете?..

– Та ти збожеволiв!!! Про ii долю особисто подбала одна з майбутнiх наложниць володаря правовiрних – нехай продовжить Великий Аллах його днi! – а ти що ж, хочеш замахнутися на життя тiеi, на кого звернула прихильний погляд жiнка, уже призначена в гарем самого султана?! Тобi що, хлопчику, життя не дороге?!

– Менi?..

– Особисто я хочу й надалi носити свою голову на плечах, – посмiхнувся купець. – Не думаю, що вона буде краще виглядати насадженою на гостру палю посеред однiеi зi стамбульських площ.

– Так, але!..

– Ти взагалi уявляеш, яка панiка почнеться, якщо iншi жiнки довiдаються, що ми позбулися однiеi з них у такий от спосiб?! А крiм того, потай кинути цю бестiю за борт не вдасться – це побачать усi. Опiсля хтось та повiдомить слуг володаря правовiрних, як ми поводимося з його власнiстю! А тодi…

– Але якщо все залишити як е, то ми втратимо не частину дорогого вантажу, а весь вантаж: адже iншi бранки й надалi битимуться об стiни трюму…

– От i зроби так, щоб вони припинили бiситися, – мовив Айваз примирливо. – Заспокой iх, хлопчику, утихомир. Ти ж чоловiк, зрештою, а чоловiк повинен умiти втихомирювати жiнок.

– Простiше за борт божевiльну!..

– Нi, Акраме, навiть не думай про це.

– Але, пане, тодi давайте хоча б на деякий час пiднiмемо ii iз трюму на палубу! Може, iй стане краще? Або вона сама вистрибне за борт?! Або, може, помре швидше, еге ж?..

– Ну, от бачиш, ти трiшечки помiзкував i знайшов вихiд… – Купець так i розплився у посмiшцi. – Наказую закувати руду бестiю й пiдняти на палубу!

– Хазяiне, не варто заковувати: вона й без того ледь животiе; а раптом ii в море змие?! А ланцюги ж грошей коштують… За час плавання ця дзвiнкоголоса схуднула вдвiчi, ii цiна вiдповiдно впала, так що…

Айваз огледiв слугу презирливим поглядом з-пiд примружених повiк i подумав: «Все-таки ти хочеш ii позбутися, представивши все як нещасний випадок. А раптом за борт змие… Але нiчого в тебе, дурника, не вийде! Не дозволю». Уголос же мовив:

– Замовкни, Акраме. Я не хочу втратити грошi, якi за руду бестiю все ще можна виручити. Загалом, радiй: ти свого домiгся. Витягни дiвчисько iз трюму, але ненадовго. Нехай погрiеться на сонцi, подихае морським повiтрям – може, це поверне ii до життя.

– Я миттю, хазяiне!..

Слуга кинувся на палубу й наказав матросам пiдняти рудоволосу бранку на палубу. Коли це зробили, бестiя заспокоiлася, щось замурмотiла, спробувала перебирати ногами, але було очевидно, що сил у неi немае зовсiм. Бранку залишили на носi галери, уклавши на голi дошки, про всякий випадок прив’язали (щоб, усупереч палкому бажанню Акрама, не змило хвилею) i залишили вiдлежуватися.

Незабаром вона отямилася. Прохолодне морське повiтря приемно голубило шкiру обличчя, наповнювало легенi. На палубi iй полегшало, головний бiль майже зовсiм угамувався.

«Що ж зi мною таке? Що я тут роблю? І взагалi, хто я така?..» – запитувала себе бранка. Вона як i ранiше не пам’ятала нiчого з минулого життя. Тiльки раптом вiдчула, що жахливо хоче пити. І ще вiдчула, що тут прохолодно… І чому так паморочиться в головi?! Чому земля хитаеться?! А що це плескотить зовсiм поруч?! І вiд чого повiтря таке сире, i чимось настiльки дивно пахне?! Майже як у загадковому мiсцi iз назвою… iз назвою… здаеться, Сиваш?!

Не розумiючи, що робить, Олександра щосили вигукнула:

– Води! Дайте пити!!!

– Ну от, хазяiне, чуете, як вона репетуе?! – схопився за голову слуга.

– Так-так, Акраме, дуже потужний i гарний голос! А який мелодiйний…

Айваз на якийсь час про щось мрiйливо замислився, коли ж слуга обережно торкнувся його руки – скоромовкою кинув:

– Ах, про що це я?.. Швидше, хлопчику, пiди до неi, дай iй пити i будь ввiчливим. Вона коштуе набагато бiльше, нiж я думав спочатку. Можливо навiть, вона найкоштовнiша з усiеi потолочi, що ми веземо нинi на продаж. На ось тобi…

І тут сталося неймовiрне: пошукавши у речах, хазяiн простягнув слузi висушеного гарбузика, до краiв наповненого живлющою вологою! Коли ж отетерiлий вiд такоi щедростi Акрам вийшов геть – кинув йому в спину:

– Ти говорив, що ii треба утопити?.. Ич, розпорядник знайшовся! Та це ж не голос, це просто безцiнний скарб…

Схоже, на вiдмiну вiд слуги, хазяiн був зачарований голосом рудоволосоi бiсицi. Тим часом хлопчик прибiг до бранки, подав iй гарбузика з водою, попередив, звертаючись на ламаному русинському з деякою домiшкою турецьких слiв:

– Ти дурний дурень – нiчого немае пити, немае жерти… Дурень, хiба так не можна… можна?.. Не можна так, не можна! Ось бардак[9 - Чашка, склянка (тюрк.).], пити обережно. Тепер ти поганий, зовсiм поганий, евет[10 - Так (тюрк.).]… Пити, жерти, Акрам слухати, хазяiн слухати, або туди… море! Тонути!.. Дурень.

Олександра взяла заповiтного гарбузика, зробила маленький ковток, потiм ще i ще. Яке блаженство!!! Вода була зовсiм не такою, як подавали в трюмi: та була затхлою й ледь солонуватою на смак, ця ж – чистою i свiжою.

– А поiсти даси? Я зовсiм зголоднiла i дуже змерзла…

– Акрам немае жерти, немае одягти. Акрам спати внизу, у трюм на пiдлога. Але Акрам бачити трюм рогожа. Ти дурень, але ти мати рогожа, евет. І мати старий сухий корж також. Акрам немае жерти вчора корж, але ти сьогоднi жерти! Корж немае гьозлиме[11 - Млинцi з начинкою на кшталт налисника (тюрк.).], корж учора, корж старий, корж сухий, але ти жерти корж зараз. Акрам добрий, евет!

– Давай, маля, неси свiй коржик, i за рогожу дякую… Як по-вашому «дякую» буде?

– Тешакюр, – Акрам посмiхнувся вiд вуха до вуха. Отже, вiн таки втихомирив цю руду бестiю! Отже, вiн – справжнiй чоловiк…

– Тешакюр! – повторила Олександра.

Хлопчик знову посмiхнувся й кивнув.

– Ти добре знаеш нашу мову. Звiдки?

– О-о-о! – Акрам вирячив очi й поважно надув щоки. – Хазяiн Акрам багато людин возити Стамбул сам володар правовiрних! Татарський купець поганоi… немае купець! Татарський купець – дурний дурень, бруд. Хазяiн Акрам справжнiй великий-великий купець, о-о-о! Акрам допомагати хазяiн, Акрам багато людин говорити, Акрам багато iнший слово знати!

– А мене говорити по-вашому навчиш?

– Евет! – охоче кивнув хлопчик i кинувся за обiцяними дарунками. Незабаром бранка вже лежала на рогожi й гризла сухий корж. Сухарик був маленьким i трохи тхнув цвiллю, але в той момент здався iй надзвичайно смачним. Рогожка ж взагалi була м’якшою й теплiшою вiд пуховоi ковдри! Тодi вона накрилася ганчiркою, згорнулася по-котячому в клубок i миттево заснула. І нiколи iй не спалося так добре…

День минав за днем. Спiлкуючися з купецьким слугою Акрамом, Олександра швидко освоювала турецьку мову. Щоденнi прогулянки з трюму на палубу галери зробили свою справу: бранка потихеньку одужувала.



Османська iмперiя, кiнець 1520 року.

Галера з «живим товаром» наближалася до Босфору. На скелястих пагорбах, серед маслинових гаiв i струнких кипарисiв лежала краiна, де Олександрi, як i iншим привезеним рабиням, доведеться жити в неволi. Все тут чуже й ненависне – величнi мечетi з високими мiнаретами, прекраснi палаци з повiтряними, немовби ширяючими високо над землею вежами, iз зеленими квiтучими садами й чудовими фонтанами. І хто знае: може, для одних ця краiна навiки залишиться чужою, а для iнших колись перетвориться на другу батькiвщину?..

Оцiнивши сприятливий вплив свiжого повiтря на руду бестiю, Айваз розпорядився, щоб iнших рабинь також виводили з трюму, – зрозумiло, ненадовго й пiд наглядом матросiв. Однi рабинi з ненавистю, iншi з байдужнiстю, третi iз цiкавiстю вдивлялися в мальовничi береги чужини. Про що вони думали?.. Бозна!

Нарештi корабель причалив до пристанi. За зеленню паркiв i садiв ховалося величезне заможне мiсто. Бiля причалу стояли також iншi кораблi… й, вiдверто кажучи, у порiвняннi з деякими з них галера Айваза виглядала бiльш нiж скромно. Невiльницi в супроводi охорони залишали трюм i сходили на берег.

На дубових лавах у два ряди по шестеро були прикутi галерники – голi по пояс, виснаженi, iз випираючими назовнi суглобами, запаленими од вiтру й сонця очима, глибокими незагойними фляками на плечах i спинах. Ноги й руки стертi до кровi: ланцюги, кайдани й весла зробили свою справу… Побачивши рабинь, веслярi засвистiли, заулюлюкали, застогнали й навiть завили, але залiзний прут наглядача вiдразу пiшов гуляти по оголених спинах i плечах, праворуч i лiворуч роздаючи криваву платню за неналежнi прояви емоцiй.

Стогони луною прокотилися по пристанi. Обличчя Айваза налилося кров’ю: рабинi здригалися при кожному ударi, ридали вiд жахливого видовища. Жалiсть i сум переповнювали iх: по сутi, цi галерники нагадували iм батькiв i братiв, що загинули в бою або були вивезенi в рабство на чужину, як i вони самi…

– Агов, ворушiться! – прикрикнув купець на матросiв. – Чого ви вовтузитесь, немов веснянi мухи?! Незабаром торг почнеться, ми спiзнюемося.

Хоча вiн, насправдi, просто не хотiв виставляти на продаж заплаканих дiвчат: адже вигляд у них тодi не зовсiм «товарний».

Немов отару овець, невiльниць погнали уздовж берега: кого до невiльничого ринку, кого просто до ворiт султанського палацу. Олександру помiстили до купки рабинь, призначених для продажу. Незважаючи на раннiй ранок, схiдний ринок уже гудiв на повну силу. Невiльниць вишикували на майданчику перед воротами. Уздовж iхнього ряду снували евнухи, вдивлялися в обличчя бранок, м’яли iхне волосся, мацали ноги, чiпали за руки. Стягаючи одяг, прискiпливо розглядали животи, спини, шиi рабинь, заглядали iм у рота, несильно ляскали по стегнах. Кивали якимсь своiм думкам, цокали язиками, бурмотiли щось малозрозумiле. Нарештi всебiчно оцiнивши «живий товар» – групували й особливим чином розставляли дiвчат.

Настала черга Олександри. Вона вiдрiзнялася вiд iнших рабинь молочно-бiлою шкiрою, високим зростом, досконалiстю фiгури, великими зеленими очима й особливо – довгим хвилястим волоссям. Хоча нахабний евнух залишив бранку зовсiм без одягу, вона не була оголена: вогненно-рудий волосяний водоспад струменiв iй на плечi, природним плащем прикриваючи мiцнi груди, талiю й широкi стегна. Євнух наблизив до неi безбороде обличчя, втягнув нiздрями повiтря, ехидно промуркотав по-турецьки, звертаючись до самого себе:

– Звiдки отака красуня взялася, цiкаво довiдатись?..

– З далеких заморських земель привезли мене, пане! – вiдповiла бранка, причому по-турецьки й несподiвано чисто. Євнух смикнув бровами на знак подиву, але одразу приязно посмiхнувся й наказав вiдвести дiвчину у двiр. Айваз задоволено потирав руки: ну от, недарма вiн придбав цю рабиню – причому практично за безцiнь! Тепер ii визначили на аукцiон, а це обiцяло великi грошi. Зараз бранку помиють, вичешуть, вона приспиться з дороги, а завтра ранком – на продаж! Ох i пощастило Айвазу, нiчого не скажеш!..

Зранку вiдбулися торги. Саме в цей час по ринку прогулювалися купець Луiджi Грiтi й вiзир Ібрагiм-паша. Грiтi тiльки-но придбав у свiй гарем чергову екзотичну невiльницю й схиляв приятеля до аналогiчноi покупки. Та оскiльки витончений Ібрагiм забракував усiх запропонованих його увазi дiвчат, приятелi вже вирiшили полишити ринок… коли завдяки щасливому випадку опинилися на аукцiонi.

Тут на помiст i вийшла оголена рудоволоса бранка. Торговець заходився на всi лади розхвалювати ii принади, особливо пiдкреслюючи, що рабиня не тiльки гарна, але також знае рiзнi мови… Цiна на невiльницю стрiмко поповзла вгору, кiлькiсть бажаючих зробити покупку почала вiдповiдно скорочуватися.

– У невiльницi грецьке iм’я: Анастасiя… – кричав торговець.

– Сто дукатiв! – вiдгукнувся один iз двох останнiх покупцiв.

– Умiе читати… – не вгамовувався торговець.

– Сто двадцять дукатiв! – перебив його цiну конкурент.

– І писати теж умiе…

– Сто тридцять дукатiв!

– А яке прекрасне ii волосся!..

– Сто п’ятдесят дукатiв!

– Розмовляе рiзними мовами, а це дорогого коштуе…

– Двiстi дукатiв!!! – гаркнув перший купець, вирiшивши одним махом вiдiрватися вiд конкурента.

По юрбi присутнiх пробiгло поважне ремствування: оце так цiна!..

– Послухай-но, ти зараз накрутиш цiну до того, що дiвчисько в змозi буде купити хiба що султан! – крикнув Ібрагiм торговцевi. Той уже хотiв щось вiдповiсти, як раптом над юрбою пролунав чистий високий голос рабинi:

– Aut Caesar, aut nihil![12 - «Або Цезар, або нiщо!» (лат.), у бiльш довiльнiй формi – «Все, або нiчого».]

Рабиня… i раптом… заговорила?..

Та, яку от зараз виставили на торг, як будь-який iнший безмовний товар, – посмiла рота розкрити?!

Неймовiрно…

Юрба загомонiла, але швидко затихла: усi чекали на продовження. Ібрагiм же вiдверто розгубився: думав, що торговець прибрiхуе щодо знання мов нiкчемними жiнками, а виявляеться, це чистiсiнька правда! Отак запросто заговорити на латинi – мовою вчених i дипломатiв?.. Ого-го!

– А що iще ти можеш сказати, рабине? – запитав Ібрагiм цього разу по-грецьки.

– А ти купи мене, отодi й вiдповiм на всi твоi питання. Чи у тебе, пане, недостатньо грошей? – парирувала дiвчина знову ж по-грецьки. А потiм додала вже по-турецьки: – Пане, наважуйтесь, бо мене зараз же забере iнший.

– Двiстi п’ятдесят!.. – вереснув купець, що претендував на рудоволосу бiсицю. Вiн явно збожеволiв, бо його останню цiну у двiстi дукатiв ще нiхто не заперечував…

Але кров уже вдарила Ібрагiмовi в голову: на цей виклик належало вiдповiсти – причому негайно! Нiколи ще жiнка не ображала його отак запросто, та ще й у присутностi цiлоi базарноi юрби… та ще отаким приемним високим голосочком!!!

– Грошi е. Я купую цю рабиню, – проскреготiв вiн.

– Але ж я!.. – спробував заперечити головний претендент, який тiльки-но пропонував за дивне норовливе дiвча надзвичайнi грошi.

– Я даю чотириста дукатiв. Чи хтось хоче перебити мiй торг?!

Для впевненостi Ібрагiм окинув безжалiсним хижим поглядом притихлих миттю людиськ. Зрозумiло, торгуватися далi не став нiхто: по-перше, цiна була захмарно високою, по-друге, зв’язуватися iз самим вiзиром собi дорожче…

Загалом, такого повороту не очiкував нiхто. І найбiльше – купець Айваз: це виглядало немов жарт долi – чотириста дукатiв за колись напiвдохлу дiвку!!! Ото пощастило, ото вже пощастило!.. Сiромаха навiть потом укрився.

Тим часом Ібрагiм заплатив оголошену ним привселюдно суму й розпорядився доправити дорогущу покупку у свiй будинок. При цьому подумки лаяв себе за те, що, пiддавшись пориву почуттiв, спокусився цiею дивною рудоволосою невiльницею. Вiзир iнтуiтивно вiдчував: не доведе ця покупка до добра, ой, не доведе! Як вона кинула йому виклик… от же ж мерзотниця, нешаноблива нахабка!!!

А втiм, мiркував Ібрагiм, можна буде подарувати ii Сулейману… Чом би й нi, до речi?! Такоi «квiточки» у султанському гаремi зроду не бувало! У всякому разi, нахабниця не дасть нудьгувати султановi. Головне – придумати, пiд яким приводом пiднести правителевi цей безцiнний дарунок.

Тим часом Олександра, продана на торгах пiд iм’ям Анастасii, спала сном праведницi. Невiльниця заслужила цей солодкий спокiйний сон. Заслужила не в людей – у вищих сил, що визначають хiд людських доль. Сьогоднi ii продавали, однак це лише на перший погляд; насправдi ж вона практично… продала саму себе, причому за нечувано високу цiну!!! Дурень-вiзир i той охриплий вiд жаги купець збожеволiли при одному лише звуку ii голосу, внаслiдок чого Ібрагiм розщедрився аж на чотири сотнi дукатiв – оце так!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olena-litovchenko/kindzhal-proti-shabl/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Дротики (давньоруськ.). (Тут i далi – прим. авт.)




2


Копил – дерев’яна пiдошва, що вшивалася в чобiт у добу Середньовiччя, згодом – чоботярська колодка.




3


«Живий товар», бранець, раб.




4


Тобто годувальницею.




5


Анастасiя (грецьк.) – «вiдроджена до життя», «воскресла».




6


У даному разi: «Заплати, пане!»




7


Лiкар (тюрк.).




8


Буквально: «Дуже красива», – коротше, красуня (тюрк.).




9


Чашка, склянка (тюрк.).




10


Так (тюрк.).




11


Млинцi з начинкою на кшталт налисника (тюрк.).




12


«Або Цезар, або нiщо!» (лат.), у бiльш довiльнiй формi – «Все, або нiчого».



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения